Торгунська Вікторія, учениця 10 класу Ліцею №2 ім. Л.Х. Дарбіняна

Вчитель, що надихнув на написання есе - Потаніна Інга Анатоліївна

Війна. Моя історія

Війна… Це слово викликає негативний спектр емоцій. Страх, обурення, нерозуміння, розпач і зневіра. Ця подія руйнує тисячі життів, сім’ї, вона знищує нас з середини. Переживаючи такі страшні події, ми не одразу усвідомлюємо, що відбувається і не розуміємо, що коїться. 23 лютого – звичайний будній день, коли мої батьки святкували річницю свого весілля за тихою сімейною вечерею.

Я обмірковувала, що мені одягнути завтра, не здогадуючись про те, що мені доведеться збирати свої речі поспіхом через декілька годин.

 Прокинувшись уранці, я не одразу зрозуміла чому моя мама тривожним голосом розмовляє зі своїми батьками й каже, щоб збирали найнеобхідніші речі. Коли я почала усвідомлювати, що відбувається, мені було боязко почути від батьків підтвердження моїх думок, але почула те, чого боялася найбільше. Війна…

У той момент я відчувала лише страх. Збираючи теплий одяг, мої руки тремтіли, а з уст не вилетіло жодного слова. Ніхто не знав, що буде далі й чого чекати. Кожен незнайомий звук викликав тривогу, а не байдужість.

Моя мама працювала фармацевтом і, не зважаючи на ситуацію, вийшла на декілька годин на роботу, адже люди наперед закуплялися ліками й продуктами. Через декілька годин, зібравши речі, продукти й домашніх тварин, ми були в моєї бабусі, адже в неї було підвальне приміщення, у яке ми ховалися. Усі спали не в затишних і комфортних піжамах, а в теплому одязі, адже часу одягатися під час тривоги не було.

Мій батько записався у ряди територіальної охорони, тому бачили ми його не часто. Увесь час ми проводили разом, слідкуючи за новинами й спілкуючись зі своїми рідними і близькими, – це, мабуть, єдине, що відволікало нас.

Через декілька тижнів почалося дистанційне навчання, якщо це доречно називати навчанням, адже через постійні тривоги не вдавалося проводити повноцінні уроки. Ситуація зі школою наганяла на мене ще більший смуток, адже замість веселих розмов з однокласниками, обговорювання контрольних та самостійних, перегонами в їдальню, ми вимушені проводити нашу юність у підвалі.

Українці сподівалися, що все це закінчиться, але минали місяці, а ситуація лише погіршувалася.

Розпочалися літні канікули, наша родина була у власній домівці. Дні пролітали швидко, наче уві сні. А завдяки ЗСУ, 1 вересня я мала змогу вийти на навчання, бо у моєму місті було безпечно. Навчання тривало важко, але воно було. Я постійно ловила себе на думці, що це останній рік, який я проводжу зі своїми однокласниками в повному складі й проходять вони за такої ситуації.

«У нас не буде спокійного випускного», – пролітало щоразу в голові.

Через декілька місяців мій тато почав служити. Ми відчували самотність і розгубленість. Удома стало якось пусто й тихо. Згодом ми почали звикати. Буденні справи й навчання змушували нас це робити. Ми бачили батька 1 раз на тиждень, я вдячна долі, що так вийшло, адже деякі не бачать своїх рідних місяцями. Я надзвичайно сумую за ним, але починаю розуміти, що забуваю, яким було наше життя, коли він був удома.

Повтомасштабне вторгнення почалося вже майже 2 роки тому, і мені здається, що багато хто, ще й досі не може усвідомити цей факт. Українці продовжують жити далі й робити все задля перемоги.

Ми не повинні давати ворогу можливість завоювати наші землю та підкорити нашу націю. Україна та її влада повинні бути відповідальними за свою державу, бо незалежність надає нам крила, а відповідальність не дає ці крила спалити. Маючи й те, і інше, можна долетіти до мети!