У нас почалось все набагато раніше. Трохи вище нас стояла чотириповерхова школа - її обстріляли ще в лютому 2014 року. Там жінку вбило: вона впала і накрила дочку, дочка лишилася жива. Нам прийшлося багато побачити. Тоді, як відігнали росіян, вони стояли на території Горлівки. А коли війна почалася у лютому, то не дуже вірилось, бо в нас на початку було ще півбіди, а потім ставало все гірше і гірше.

На початку травня відключили газ, потім  світло і воду відключили. Майже до половини літа ми самі збирали по вулицях обірвані дроти, де могли - щось чинили зі світла, а потім залишилися без нічого. За ліками толком ми не бігали, бо запаси ліків були. У центрі міста працювала аптека. 

18 січня 2023 року, коли вже росіяни наступали, ніколи було думати. Серед ночі піднялися з жінкою, що міг - схопив, і втекли. 

Я в мішок скидав, що міг, навіть половину документів не взяв. Поїхали, куди очі бачать. Вийшли на Пункт незламності, і нас в той день вивезли на Слов'янськ. 

Зараз іноді, коли спати лягаю, вже і роздягаюсь - вже трішки наче звик. Другий рік пішов, як я втік, трішки відходить, але як подивився на ці новини, то колотить.