Мотузова Дар’я, 10 клас, Донецький ліцей №1 Донецької селищної ради Ізюмського району Харківської області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Бобро Олена Віталіївна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Війна… Колись це слово лише чула на уроках історії і, мабуть, як більшість моїх однокласників, повністю не усвідомлювала його значення, доки не почула вибухи темної ночі.

В одну мить усе змінилося.

Війна - реальність, що прийняти мушу,

А розум все ж противиться збагнути.

І огортає страх і тіло, й душу,

Що завтра може просто вже не бути.

А далі – порожні вулиці, сирени, укриття, розгублене обличчя тата, налиті слізьми очі мами, хвилювання від щоденних новин.

Я сподівалася, що так довго тривати не буде, ось-ось цей жах скінчиться, і ми нарешті прокинемося від страшного сну.

Але дива не сталося…

Одного дня тато повернувся додому несподівано рано. Його очі світилися якоюсь особливою тривогою. Він швидко зібрав невелику валізу, ніби боявся, що його можуть зупинити.

Перед тим, як вийти, він міцно пригорнув мене до себе, неначе передчував довгу розлуку. І в той момент я зрозуміла, що все змінилося назавжди.

Увечері мама крізь сльози пояснила, що він поїхав на війну  захищати незалежність нашої країни. 

Знов, Україно, ти в небезпеці,
Стали на захист сини стіною,
Їх руки міцні і надійні плечі
Небо тримають над тобою!

Серце рвалося від болю та відчаю, адже батько – найважливіша людина в моєму житті. Я дуже сумую за ним, але розумію, чому він зараз не з нами. Тато на фронті робить усе можливе, щоб війна не прийшла в наш дім, щоб ми жили під мирним небом. 

Він став для мене прикладом мужності та героїзму. Його вчинки сповнені стійкості та самопожертви.

Аби не тривожити нас, тато приховує жахи війни, які переживає на фронті. Але ми постійно слідкуємо за  новинами й знаємо, як важко йому там доводиться. Погодьтеся, саме такі люди, як він, день за днем, крок за кроком наближають  нас до заповітної перемоги. Вони високою ціною здоров’я й життя уже третій рік виборюють мир, свободу й право українців вільно жити у своїй державі. А нам з мамою залишається жити в очікуванні того милого дзвоника, що сповістить про його повернення.

Попри всю ту відчайдушну тугу за татом, ми розуміємо, що він не сам. Тисячі українців разом з ним захищають нашу землю. І ми, молодь, маємо зробити все можливе, щоб підтримати їх.

Я переконана,  у кожного під впливом трагічних подій змінилися погляди, життєві цінності. Мої друзі та їх мрії теж стали іншими, війна зробила їх не за роками дорослими та мудрими. Під час повномасштабного вторгнення росії в Україну ми мобілізувалися на непереможному волонтерському фронті.

Разом з мамами плетемо маскувальні сітки, донатимо на потреби військових, заощаджуючи на власних витратах, своїми листами, малюнками підтримуємо наших захисників.

А доки вони виконують бойові завдання, удома за них моляться рідні, а ми, діти, пишаємося татусями-героями. Підтримуючи тата і всіх захисників, хочу сказати:

Скоро тисяча днів війни,

І здається: немає кінця.

Не шукайте своєї вини,

Не пустіть зневіру в серця.

Хай надія, як вогник свічі,

Світить в темряві, герої, вам.

До перемоги дарує ключі,

Несе смерть усім ворогам!

Війна - це морок, який накрив нашу країну, але в наших серцях горить вогонь надії. Він як сонце, що сходить навіть у найтемніші дні.  

Я вірю, що скоро настане той день, коли все ж таки відчиняться двері і тато зі словами "мир" і "перемога" ступить на поріг.

Ми з мамою кинемося йому на шию і більше ніколи не відпустимо. Потім вирушимо в подорож, як завжди мріяли, і будемо будувати нові плани, радіючи кожній хвилині, проведеній разом.

Переконана, що вже скоро здобудемо перемогу, а доти – тримайтеся, наші мужні воїни! Дякуємо вам за патріотизм, витримку й терпіння.

Низький уклін усім, хто боронить мирне небо над Україною!