Денисюк Вікторія, 16 років, учениця 11-А класу КЗ “Ліцей №2”

Вчитель, що надихнув на написання - Мельничук Галина Олександрівна

Конкурс есе "Війна в долі моєї родини"

Рано-вранці двадцять четвертого лютого я прокинулась та почала збиратися до школи, як раптом мені на телефон прийшло повідомлення про те, що сьогодні не буде занять. Цієї миті я вийшла з кімнати і пішла до своєї бабусі запитати про те, що сталося. І вона відповідає мені : « Розпочалася війна!» Саме тоді мені стало дуже страшно. Адже це ситуація, до якої ніхто не був готовий, ні морально, ні фізично. Я довго перебувала у стані шоку, було постійне відчуття тривожності і небезпеки. Але те, що відбувалося потім, було як страшний сон і навіть до кінця не хотіла вірити. Я сподівалася, що через декілька днів, тижнів або хоча б місяців цей жах закінчиться, та, на жаль, цього не сталося. І наступного ранку, коли проснулася, то думала, що двадцять четверте лютого це страшний сон, але війна тривала.

У цей день, як і багато інших людей, ми почали пакувати речі й зо страхом думали: залишатися тут чи їхати з країни.

Та все-таки вирішили залишитися на своїй землі. Навколо була паніка. Коли я зі своєю мамою та подругою вирішили піти в магазин, то ми були приголомшені тому, що на полицях майже немає продуктів харчування, люди скуповували все. Що ж робити? Ми теж купували багато продуктів по можливості, але й не забували про інших мешканців нашого міста, яким ця буханка хліба була більш потрібна. Люди з мого будинку чинили навпаки й забирали з полиць магазинів усе до останньої крихти. Але з іншого боку їх можна зрозуміти, адже більшість думає як вижити самому і його родині.

У моєму житті змінилося багато чого: я почала дивитися на світ «новими очима». І вже ніщо не було, як раніше. Кардинально змінився світ, а разом з ним і я. Зрозуміла, що ніколи не можна відкладати якусь справу на потім, якщо ти можеш зробити її зараз, то зроби це, тому що завтра може і не бути. Також двадцять четвертого лютого я побачила, хто справжній друг, а хто просто товариш, якому до тебе байдуже, почала розуміти прислів‘я: « друг пізнається в біді».

Я почала радіти кожній секунді життя і дякую Богу та ЗСУ, що вони роблять усе можливе, щоб небо було мирне і ми могли жити на своїй землі, у власних домівках.

Моя родина з кожним днем усе більше починає розмовляти українською, а не суржиком, так ми підтримуємо нашу країну. А ще багато допомагаємо волонтерам, переселенцям, ЗСУ.

Я постійно збираю кошти для наших захисників, нужденних людей і тварин.

Також мені не подобається, коли надворі чую російську мову або музику. Я не розумію, як люди досі можуть слухати цих виконавців, і в цей самий час говорити, що вони підтримують Україну. Я вважаю, що це просто абсурд з їх сторони. Намагалася донести до людей, що потрібно слухати наших виконавців, говорити українською мовою, але все було марно. У нашому будинку розмістили пункт допомоги і я також допомагала: приносила речі, їжу, роздавала нужденним все потрібне.

Приголомшило мене жахливе ставлення руського народу до цієї ситуації та жорстокість загарбників: Буча та події, які там відбувалися, і ще багато містечок у яких знаходять насильницькі наслідки “наших визволителів”. Я вважаю , що вони не люди - це НЕЛЮДИ, які зруйнували міста, покалічили людські життя та домівки українців, і вбили багато мирного населення.

Мир для мене - це відсутність серени, тиша та спокій, коли не вбивають людей, коли ти насолоджуєшся тишою, бо це звичайний день без війни. І я знову піду до школи. Мир для мене – це люди, які радіють кожній хвилині свого життя, коли немає конфліктів, ми живемо в гармонії і союзі з навколишніми країнами та людьми, щасливі діти і їх веселі батьки, коли в голові не з’являється думка: : « я завтра проснуся і побачу своїх рідних чи вже ні… ».