Війна внесла страшні зміни в наше життя. Відчуття повної безпомічності, закриття магазинів, відстоювання безкінечних черг для придбання продуктів для сім'ї та дітей. Зруйновані дві будівлі школи в селищі - це відчай батьків і дітей, третій рік війни та дистанційного навчання, діти майже не мають живого спілкування.

24лютого ми були вдома (жили великою родиною: я, чоловік, син, донька, мої батьки та два брати) прокинулися від того що почули вибухи в місті Чугуїв. Склали терміново речі та сиділи чекали.

Як і більшість людей ми жили від зарплати до зарплати, як раз після 25лютого чоловіку повинні виплатити кошти, тому він поїхав до Харкова.

І ми були в розлуці більше місяця (той час жив у своєї мами). Батько терміново побіг на роботу (ТЕЦ) зняти зарплату - їм на передодні ввечері також виплатили кошти. Мати домовлялася зі своїм братом вивезти мою бабусю, яка була в лікарні Харкова на лікуванні. Перші два дні ще була змога придбати продукти - тому їх дуже швидко замітали з прилавків.

Виїхати не було змоги, треба було віддати всі гроші, щоб тільки доїхати до вокзалу, а далі повна невідомість.

Це було в перший день, тому що діти не пішли в школу. Звичайно вони не одразу зрозуміли але навколишні обстріли з авіації їх швидко привели до тями і тому вони перший тиждень спали вночі на коридорі. Завішені вікна, вибухи авіації, танкові залпи - це страшно.

Найстрашніше було, коли селище обстріляли касетним снарядом, а брат (на той час учень 10го класу) разом із собакою в той час гуляв за будинком культури і просто чудом не постраждав.

Мої близькі родичі по лінії матері опинилися в окупації, два дядьки були в полоні і ми не знали де вони та що з ними буде.

Під час війни довелося зіткнутися з гуманітарними проблемами. Закриття продуктових магазинів, відсутність ліків в аптеці та навіть просто купити засоби гігієни (прокладки).