У 2014 році я з батьками приїхала в Тернопіль. Навчалася там і працювала. Потім зі своїм чоловіком переїхала у Маріуполь. Виїхала звідти за два дні до початку повномасштабної війни. Мій чоловік був військовослужбовцем полку Азов. Він попередив мене про можливий наступ і попросив поїхати до батьків у Тернопіль. Нашому синові тоді був всього лише місяць, тому заради нього я послухалася. Тривожна валізка була зібрана ще 2021 року, оскільки вже тоді ширилися чутки про можливу агресію з боку росії. 

Мій рідний батько, а також бабуся з дідусем були в Маріуполі. З ними не було зв’язку. Ми готувалися до найгіршого. 

15 квітня чоловік перестав виходити на зв’язок. Я відразу все зрозуміла. А наступного дня зателефонував його товариш і повідомив про загибель чоловіка. Я думала не про себе, а про тримісячного малюка. Розуміла, що йому потрібна адекватна мама, тому заради нього почала ходити до психолога. Зараз продовжую це робити все задля себе. 

За цей час я дуже змінилася. Стала краще розуміти себе, більше аналізувати. Є страх невідомого. Не знаю, що буде завтра. Дуже хочу додому, до Маріуполя. Наша квартира вціліла. Та я не знаю, чи зможу спокійно повернутися туди, побачити фото чоловіка. Тому я працюю над собою, виховую сина, готую свій бізнес-план, щоб з ним приїхати в Маріуполь. Намагаюся продовжувати жити й бути синові за маму і за тата.