Апанасенко Артем
КЗО «Міський юридичний ліцей наукового спрямування при Університеті митної справи та фінансів»
Вчитель, який надихнув на написання есе: Довга Світлана Василівна

Війна. Моя історія

Для мене зустріч із війною відбулася ще десять років тому, під час тимчасової окупації мого рідного міста Дебальцеве.

У квітні 2014 року я з сім’єю відвідували храм у місті Ізюм Харківської області. Мої батьки запитали у мене: за що я помолився? Я відповів: «За мир у всьому світі». Ця відповідь викликала здивовану посмішку, бо ж ніяких передумов для хвилювань тоді ще не було.

А вже влітку у моєму місті було чутно бої на околицях, автоматні черги, лунали вибухи. Події того літа – те, чим я живу останні 10 років свого життя. Через постійний жах я змушений був переїхати у Дніпро. Довелося жити у друзів батьків, родичів. Потім – Світлодарськ. Невеличке місто за 30 кілометрів від Дебальцевого. Усі ще мали надію на скоріше закінчення цього жаху. Із затримкою на рік, я пішов у перший клас. Це була моя перша з сімох шкіл… Рік навчання у першому класі зазвичай запам’ятовується знайомством із новими друзями, кумедними випадками, колективними екскурсіями, доторком до краси навколишнього світу, але моє дитинство було позбавлене подібних звичайних, хоч таких дорогих моментів.

Дебальцеве було захоплене окупаційними військами, навіть у Світлодарську вже було небезпечно. Далі справжня втеча у Бахмут, за Бахмутом – Лиман, за Лиманом – Маріуполь, за Маріуполем – знов Дніпро. У Дніпрі був мій перший останній дзвоник – під кінець підійшов період навчання у першому класі.

У родичів закінчилися гроші на оплату за оренду житла і довелося повернутися у Дебальцеве, до батьків, які увесь цей час були там. Тоді, семирічною дитиною, я повернувся у повністю знищене боями місто. Понівечені вікна моєї квартири, тріщина в стіні після прильоту «Граду». У таких реаліях почався новий етап мого життя. В мене з’явилося хобі. Вдень серед черг за гуманітарною допомогою я збирав осколки від снарядів, гільзи, шматки металу від техніки. Справжнім «хітом» були порохові палички. Ми бавилися після школи, підпалювали їх як бенгальські вогники, ховаючись від дорослих у під’їздах. Лазили по згорілій техніці, уявляючи себе справжніми танкістами залізних монстрів.

Ще до відходу українських збройних сил військові молоді хлопці-добровольці надавали можливість посидіти у бронетранспортерах, пригощали солоденьким, чим було. Один з них навіть подарував мені пістолетну кулю, із заздалегідь прибраним порохом. Цікаво, що ж сталося з усіма ними? Чи повернулися вони з війни живими?

Витративши дитинство на такі «забави» в мене так і не з’явилося ніякого серйозного захоплення. Вночі ж було життя зовсім інакше. З коридору я не виповзав: місто було під постійним вогнем; ховатись було ніде. Я навіть не міг залишитись у бабусі на ніч, бо «дореволюційна» дерев’яна хата здригалася так, наче збиралася розвалитися на друзки. Бабуся заспокоювала себе таблетками з настою валер’яни.

На мою думку, школа у воєнний час – дзеркало суспільства. Нас використовували для політичних провокацій. Окупанти гатили з артилерії по своїм же позиціям у передмісті, щоб звинуватити українську армію в замахах на життя діточок – улюбленої теми російської пропаганди. Діти були постійними жертвами мін, неконтрольованої та втраченої зброї. Винною за риторикою терористів була, звісно, українська влада.

Яких тільки казок я не наслухався: і про розп’ятих хлопчиків, і про бідолашних жінок, - а паралельно бандити з новоствореної «міліції» вбивали підприємців, інакодумців, причетних до минулої влади та грабували цілі міста і села. Відбирали усе: їжу, алкоголь, цінні речі, автотранспорт. Заселялись у полишені квартири.

Зрозуміло, що ніякі перспективи в таких умовах мені і не світять. Повз чотири роки в окупації, знов – валіза. Моя сім’я почала життя у Запоріжжі. Рік у Запоріжжі й невеличка передислокація у Дніпро, де і живу донині.

А щодо початку повномасштабного вторгнення, тож для мене майже нічого не змінилося. Війна давно стала для мене супутником життя, буденністю до якої я звик. Зараз вибухів поменшало, але я ще чую у голові ті постійні, надокучливі залпи артилерії з мого минулого. І на очах з’являються сльози. Я живий, моя сім’я біля мене, що ж іще потрібно? Можливо, менше дощу, більше сонця та усмішок на рідних обличчях…