Білик Максим
Рава-Руський професійний ліцей
Вчитель, що надихнув на написання есе: Максимів Наталія Степанівна

Моя Україна майбутнього

Сьогодні був на похороні нашого земляка, воїна української армії, котрий загинув, захищаючи рідну землю від московського ворога. Загинув ще у квітні, а надворі вже листопад.

На кладовищі мене вразила кількість могил, над якими вітер розвіває національні прапори. Майже всі вони з'явилися після 24 лютого 2022 року. Дати, котра назавжди змінила нашу країну і кожного з нас.

З фотографій на мене дивилися очі воїнів. Зовсім молодих і вже старших, солдатів і офіцерів, добровольців і мобілізованих. Їм не судилося побачити нашої Перемоги, хоча вони зробили все можливе і неможливе, наближаючи її.

Україна обов'язково переможе, а після перемоги настане такий довгоочікуваний мир. Мир для мене - це, насамперед, життя. Перестануть гинути найкращі сини народу, будуть відбудовні зруйновані міста і села. А ще - будуть народжуватися діти. Багато дітей!

Після великих катастроф, коли здавалося, що український народ поніс такі втрати, від яких не зможе відновитися, ставалося диво. Починався небачений сплеск народжуваності. Так було після жахіть Руїни, після Голодомору, після Другої світової війни... Це неможливо пояснити раціонально. Голод... Злидні... Здавалося б, ну які ще діти? Але інстинкт самозбереження народу завжди виявлявся сильнішим від важких обставин.Так буде і цього разу. Тому, нам потрібно буде будувати багато нових шкіл і дитячих садків,і я мрію працювати на цих мирних будовах мирної країни.

А якщо своє повноліття я зустріну у країні, в якій бодай клаптик рідної землі продовжує плюндрувати ворог, не роздумуючи, встану у лави українського війська, щоб завершити справу тих, хто загинув за наше право на життя і свободу. Сьогодні в їхніх очах я бачив запитання:" А де ти був, коли була війна?"