«Зараз у Запоріжжі важко, але не важче, ніж в окупованому Енергодарі»

Родина Гиндик з Енергодару тиждень намагалася вирватись з окупації влітку 2022 року. На той момент у місті стало неможливо знаходитись: росіяни щодня катували місцеве населення. 

Ми з міста Енергодар Запорізької області. До війни, звичайно, у нас все було добре. Чоловік працював на тепловій станції, а я - у Палаці культури «Сучасник», який приносив людям радість.

У четвер, 24 лютого, я йшла на роботу на сьому годину ранку. Новини не читала - просто зібралася та й пішла. І там уже почула, що в Україні почалася війна.

Я довго не могла наважитися на виїзд. Мої діти з маленькою онучкою живуть з нами в Енергодарі. Ми досиділи доти, поки не почалися сильні обстріли, і люди не почали гинути. Мій чоловік хворіє, а ми не могли ні до лікаря поїхати, ні медикаментів купити. У нас дитина маленька - ми дуже боялися, щоб вона, не дай Бог, не захворіла. Лікарня не працювала, аптеки і магазини були закриті, готівку зняти неможливо. Тоді було дуже важко, дуже. І хліба не було. А щоб купити, треба було вистояти велику чергу. Найважче було бачити російських військових з автоматами у місті.

В Енергодарі навіть зубної пасти не було! Ми купляли її за шалені гроші, коли їх привозили до нас. Не було туалетного паперу, не було абсолютно нічого. Потім почали завозити: спочатку дуже дорого, а потім ціни вже більш-менш були. 

Тож ми зібрали речі і поїхали в Запоріжжя. Виїжджали сім діб, якраз перед Днем Незалежності. Чоловік із зятем стояли у черзі під Василівкою. Ми з дочкою і дитиною були вдома. А коли черга дійшла до нас, ми виїхали і дісталися Запоріжжя. Потім люди їхали і дві доби, і три, і навіть за добу могли дістатися підконтрольної Україні території. Але іншої дороги там не було: тільки через Василівку можна доїхати до Запоріжжя.

В Запоріжжі вже зовсім інше життя! Всюди наші хлопці, наші люди, закони - ну, все наше.