Ніна Єфимівна і її чоловік виїхали з селища Степногірськ, що на Запоріжжі, в обласний центр. Їхній населений пункт знаходиться на лінії вогню, тому щодня потерпає від обстрілів. Незважаючи на це, у селищі продовжують жити люди

Мені 73 роки. Ми з чоловіком із селища Степногірськ Запорізької області. 

24 лютого почули гуркіт. Тоді ще не дуже злякалися, бо вибухи лунали десь далеко. Однак ми були шоковані нападом росії на Україну: не вірили, що таке може статись. 

Дуже швидко бойові дії наблизилися до нашого селища. Будинки здригалися. Страшно було залишатися. Ми швидко зібралися й поїхали в Запоріжжя. Складно, звісно, покинути своє житло, винаймати і оплачувати чуже. До того ж, чоловік хворіє - доводиться дорогі ліки купувати. На щастя, діти допомагають.

Наша дев’ятиповерхівка залишилася без вікон, але стоїть. Поряд багатоповерхівки також вціліли. А от приватні будинки й гаражі розбиті. Ми їздили дивитися, що з нашою квартирою. У нас вікна вилетіли – чоловік забив фанерою. Можливість поїхати в селище є, рейсові автобуси ходять. Люди там живуть ще, не всі виїхали.

Шокує те, що б’ють по житлових будинках. До нас на дачу прилетіла ракета. Добре, що не розірвалася.

Степногірськ знаходиться якраз на лінії вогню, між Василівкою і Запоріжжям. Він з першого місяця війни страждає від обстрілів. Чимало глибоких вирв по селищу. 

На щастя, не довелося зіштовхнутися з гуманітарною катастрофою. Поки ще перебували у Степногріську, мали свої запаси, і волонтери допомагали. Їздили на дачу, там було своє господарство. А тут, у Запоріжжі, отримуємо гуманітарну допомогу. Сумно, звісно. Ми жили в достатку, а тепер залишилися без нічого. Навіть не знаю, яке майбутнє на нас чекає. Будемо вірити, що добро переможе і всі ми повернемося до мирного життя.