На початку війни Оксана з чоловіком поїхали з небезпечного Києва до батьків у Миколаївську область, але там і досі страшно. Повернутись назад вона не може через старенького батька

Ми мешкали в Києві. 24 лютого, коли прокинулись, і всі були в жахітті. Ми не розуміли, що це відбувається. Ніч з 24 на 25 була дуже жахлива, тому що не знаєш, як рятуватись, а на Лівому березі взагалі немає бомбосховищ, там немає куди ховатись. Ми ховались в ванній і накривались подушками. 

25 лютого ми виїхали з Києва, бо було дуже страшно, коли літаки літали. Батьки наші живуть у Миколаївській області, і там по сьогоднішній день цей жах продовжується. Батькам вже більше 70 років, і вони сказали, що будуть помирати на своїй землі і біля своєї хати. Ми поїхали до батьків, бо ми були постійно на сумках і думали батьків кидати в  машину і вивозити. Там страшно, але саме та територія, де живуть батьки, не зазнала окупації. Я вдячна нашим ЗСУ, які відстоюють територію Миколаївської області і всієї України. 

Зараз там дрони літають - це дуже страшно. Люди трохи видихнули, коли ЗСУ пішло в контрнаступ, але виникла інша проблема – дрони.  

Тільки закінчується сирена, як через десять хвилин знову вмикається. Дев’ять днів назад я поховала маму, тому що вона не витримала цього стресу.

Батько сказав, що не покине свою домівку. В Миколаївській області війна продовжується, вона не закінчилась. В Києві зараз більш-менш спокійно. Коли я приїхала ненадовго, щоб вирішити деякі питання, для мене було дивно, що за ці два дня жодного разу не було сирени. За цей час, коли я знаходилась в Миколаївській області я так звикла до сирен… 

Шокували знущання російських солдатів над нашими людьми в Ірпіні, Бучі і маленьких населених пунктах Миколаївській області. Шокують родичі, які живуть на Уралі і не вірять нам, своїм рідним близьким людям. 

Ми сім місяців їм розповідаємо, що нас вбивають, по наших вулицях їздять танки і літають літаки, падають бомби, а вони не вірять. Я не знаю, як можна загіпнотизувати таку кількість людей. Звірство неприпустимо в 21 столітті. Щоб так знущались над людьми - це в голові не вкладається. 

Я вірю в ЗСУ і я вважаю, що наша Перемога може бути в будь-який день: завтра чи післязавтра ми прокинемось, і нам скажуть про кінець війни. Це буде саме велике щастя всіх українців і сама велика радість. Хочеться якнайшвидше закінчення війни, тому що просто вже немає сил. 

Сама головна мрія - щоб закінчилась війна і щоб діти були щасливі. Щоб діти не ховались від ракет, не сиділи по підвалах, щоб ми жили вільно і щоб скоріше закінчилась війна.