Я працювала в Маріуполі косметологом, жила щасливим життям. У перший день війни у моєї дитини було день народження. Замість привітань вона почула вибухи. У моєму мікрорайоні загинули люди. 

До восьмого березня я жила у мами, після масованого обстрілу вирішила піти до бомбосховища. Я сіла за кермо власного авто, забрала маму і дитину і виїхала до будинку, де був підвал. 

Щоразу, коли я ходила за водою, прощалась з дитиною та мамою. 

Шістнадцятого березня після обстрілу Драмтеатру я вирішила евакуюватись. Розуміла, що можу загинути, але іншого виходу не було. Доїхала до Бердянська. Була рада магазинам, що працюють. На той час я вже відвикла від того, що вільно можу придбати хліб. 

Зараз я живу у Львові. Спочатку тут мене з родиною прихистила родина. Я їм дуже вдячна. Взагалі, на моєму шляху траплялось багато добрих людей. 

За час війни я переглянула власні цінності. Зараз для мене найголовніше – це людське життя та небайдужі люди. Якби мені свого часу не допомогли люди, я не знаю, щоб я робила. 

Сподіваюсь, що після закінчення війни я повернусь додому, хоча рідне місто вже зовсім інакше.