Все життя я прожила в Маріуполі. У перший день війни почула вибухи. За декілька днів війна прийшла у до мого району. Я намагалась ходити на роботу. Працювала на металургійному виробництві. Згодом виробництво зупинилось. 

Я дуже хвилювалась за життя своєї доньки. Спочатку ми жили в квартирі. Коли всі комунікації вимкнули, перейшли до підвалу. Їжу готували на багатті. 

Обстріли були сильними. Я не знала, що відбувається в країні. До останнього я вірила в ЗСУ, сподівалась, що Маріуполь не захоплять. 

Я не думала, що у двадцять першому столітті можлива війна. 

У мене не було автівки, щоб виїхати. Я довго думала, як виїхати з Маріуполя. Всі сховища були зайняті. Залишатись у місті було небезпечно. Мене з донькою вивіз небайдужий чоловік. Це був власник клубу, в якому я переховувалась. 

Зараз я живу в Кам’янському. Чекаю на завершення війни. Хочу повернутись до Маріуполя та відбудувати його.