Бобік Вячеслав, учень 10 класу Опорного закладу "Колківський ліцей" Колківської селищної ради Луцького району Волинської області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Бобік Тетяна Вячеславівна

Війна. Моя історія

Помилуй мене, Боже, бо топче мене

чоловік, - цілий день він воює та тисне мене!

Чатують мої вороги цілий день, бо багато таких,

що воюють завзято на мене!

Кн. Псалмів, 56:2-3

Сьогодні неділя. Гортаючи сторіс мобільного телефону, я завмер: на одній зі світлин  фотографія мого хрещеного батька. Чому я затамував подих? Зі стели на мене дивились очі дорогої мені людини. Минув рік, як захищаючи Україну, загинув полковник Микола Красівов.

Війна. Ти така жахлива, зруйнувала наше життя. Кривава, брехлива, підла, підступна. Ти забрала у Саніка, Тімки і Мільки найкращого татуся. Залишилась одинокою посивіла від горя мати, похоронивши другого сина.

Сучасний тлумачний словник української мови дає нам  таке визначення війни: «Війна – збройна боротьба між різними державами та народами або між суспільними класами у межах однієї держави. Вітчизняна війна – боротьба проти загарбників,спрямована на захист власної державної незалежності.»

Та нам усім стало відомо, що ніякими  словами не можна пояснити, що таке війна, не піддається визначенню чи поясненню в кількох словах, як це тлумачить словник.

24 лютого я прокинувся від сліз мами. Вона пошепки сказала: «Почалася війна… Горить аеродром у Луцьку». Я не вірив. Не хотів вірити. Згадав слова прабабусі, яка говорила: «Бажаю, дітки, ніколи не побачити війни». Мене охопив страх.  Він наповнив мою душу, забрав спокій моєї родини, вкрав мир. Це  стан, коли хочеш кудись бігти, плакати, кричати. Не дай Боже, нікому переживати такі відчуття.

Війна – це та «істота», яка відбирає у дітей дитинство, а у матерів – серця. У слові «війна» - ненависть, злість, кров,сльози, розбиті серця, скалічені долі, смерть, біль, а ще  - це відвага, мужність, героїзм, подвиг.

Кожного ранку, заходячи в школу, мій погляд зупиняється на стіні Пам’яті. Шість пар очей з теплом, усмішкою зустрічають школярів. От би жити їм, ростити діток, милуватися красою рідного краю… Серед випускників – героїв і мій хрещений батько. Він часто любив питати: «Як справи, козаче?»

Ми з родиною любили їздити до нього в гості у мальовниче Закарпаття. Він завжди вмів зустріти, знаходив час на розмову, не забував подякувати. Щира, життєрадісна, достойна найвищих похвал Людина. Одним словом – «Батя», як називали його побратими.

Я вірю, що душі бійців, що поклали своє життя за Україну, обов’язково відродяться в наступних поколіннях нових патріотів, нових борців за неньку – Україну. Нам усім зараз непросто. Повітряні тривоги, навчання не таке, як було. Моє дитинство, мої найкращі роки юності проходять у тривозі. Тато, не зважаючи на свій пенсійний вік, служить в об’єднаній штурмовій бригаді Національної поліції України «Лють». Мама, будучи директором ліцею, кожен день просить Бога, щоб не лунали сигнали повітряної тривоги» - бо школярі змушені опускатись на дві-три години в укриття.

Дідусь і бабуся часто розмовляють по телефону з родиною Ткаченків зі Слов’янська. Більше року прожили  у нашому селищі Сергій Олександрович та Тетяна Іванівна. Сподобалась їм поліська земля, доброзичливі «західники», смачне волинське сало. Направду подружились дві родини – Схід і Захід разом!

Життя… Яке коротке слово, а який глибокий зміст, яка надихаюча сила в ньому! Жити… Жити… Жити… Як часто ми чуємо ці слова. Людина народжується для життя.

Я вірю: ми обов’язково вистоїмо, війна закінчиться. «І буде син, і буде мати, і будуть людини на землі». А я ще додам до слів Кобзаря: «На моїй українській землі». Україна переможе,  ворога не буде в нашій вільній, незалежній Україні.

Я  серцем хочу, щоб наші воїни живі повернулись у свої сім’ї, пригорнули до дужих грудей дружин, синів і дочок. Витерли сльози матерям. Так і буде. Обов’язково. Все має свій початок та свій кінець. Війна відійде у минуле. Настане час, коли замовкнуть гармати і дитячий сміх лунатиму всюди. Прислухаймося до слів поета Віктора Павлюка, і нехай вони допомагають нам у скорботний  час не падати духом.

А нас колись не стане на землі,

Цього, на жаль, нікому не змінити,

Та поки ми ще тут, і ми живі,

Давайте разом це життя любити.

Господь подасть силу народу Своєму,

Господь  поблагословить миром народ свій!

Пс. 28:11