Починався звичайний будній день. Син збирався до школи, дочка - в садочок. Але все змінив стук чоловіка у двері ванної: "В Луцьку вибухи. Почалася війна!" Збори припинилися, у хаті запанував розпач, страх і навіть біль. У Луцьку - сестра з малими дітьми... Вже рухалися до рідного містечка Маневичі.

Хух! Слава Богу, живі! Рухалися додому, до нас!

Зустрівшись аж увечері, було прийнято сімейне рішення: нікуди не виїжджаємо, залишаємося в Україні , це - наш дім, який треба захищати. Волонтерство стало нашою головною задачею і спасінням від зайвих думок та страху.

Тоді стало чітко зрозуміло, здавалося б, просту істину: головне бути разом з сім'єю та з Україною.

Найбільшими труднощами, з якими боремось і донині, стали питання дітей, на які мусимо відповідати. Ці питання часто діти озвучують, а часто дорослі мають вловити їх у поглядах, чи то у самій поведінці малечі.

Головним для нас стало зберегти психіку дітей здоровою. І зробити це ми намагаємось не через брехню, а через гірку правду, яку повинні знати наші діти.

Вони всотують усе, як губки, і змалечку мають знати правду, розуміти, через що проходить наш народ, аби зберегти волю та незалежность рідної країни. Діти - майбутнє великої і могутньої держави! Покоління незламних, національно свідомих громадян - такими повинні зробити їх ми.

І саме таке покоління - це сьогоднішні діти, які мають вирости здоровими ментально, фізично, психічно задля чіткої мети - відновлення країни для здорової сильної, свідомої, нової нації!

Волинь...Дякую Господу, що я народилася тут. Ми маємо умовний спокій і як такої гуманітарної катастрофи не відчули. Так, минула зима познайомила нас із логдауном, але ми впорались з допомогою генератора і пічного опалення.

Ми сильні! І тому сприймали ці труднощі як належне. Не засмучувались і продовжували допомагати ЗСУ, долучалися до різноманітних зборів коштів та продуктів для людей зі більш постраждалих регіонів.

Ми вдома! Разом! Не залишаємо один одного, Волинь  та Україну ні на мить. 

Я вчитель української мови. У травні-червні 2022 року створила у рідному селищі розмовний клуб для ВПО "Говір". Люди з різних регіонів, які вимушено проживають на території Маневицької громади , мали змогу навчатися українській мові та отримувати психологічну допомогу.

Ми з цими людьми стали друзями, разом сміялися й плакали, училися і відпочивали... Після того, як учасники групи роз'їхалися, минуло кілька місяців, і зі мною на зв'язок почали виходити ті ж самі люди, але вже інакші...

Люди, які усе життя розмовляли мовою окупантів, полюбили солов'їну українську! Мені телефонували із подяками і розповідали, що назавжди перейшли на вже рідну їм найкрасивішу мову у світі. Почуття, які у той момент переповнювали мене, не переказати словами... Тоді, вперше за час війни, у мене лилися сльози щастя!

Мова - наш скарб і багатство української нації. Вона ідентифікує на у світі. У такі моменти, коли ти власним прикладом зміг переконати у цьому дорослих людей, відчуваєш, що не дарма живеш на білому світі...

Я - педагог! Дуже горджуся цим! Я - вчитель української мови та літератури Маневицького ліцею №1 імені Героя України Андрія Снітка. Освіта в Україні тепер теж героїчна, адже діти - наше майбутнє. Ми, учителі, маємо гідно підготувати їх представляти Україну на світовій арені після перемоги.

Я пишу вірші, кожна подія відбивається на папері. У той день 24.02.2022 року я написала свій найкоротший вірш. Писати було нестерпно боляче, і той біль я не забуду ніколи... 

Ми зовсім не готові до війни.
Так, знаємо: повна готовність війська.
Та серце не сприймає цих новин,
Душа не вірить, що біда так близько ...

Ми народились на своїй землі,
Красивій, гордій, суверенній, вільній.
Плекали незалежність тридцять літ
Ми разом, зосереджені та сильні!

Гуртуймося! Настав тривожний час.
Переживемо! Скоро буде легше.
Без паніки! Європа вже за нас.
Господь завжди карає тих, хто бреше...

Потім я віршувала і зберігаю на папері трагедії Бучі, Ірпіня, Вінниці, Азовсталі... Кожному полеглому воїну, яких знала, є присвячені мої вірші... А також хлібові, українському святому хлібові, який безжально горів від рук окупантів-москалів. 

Прокинься, Світе!
Пече нестерпно у глибинах серця:
Горять хліба безжалісним вогнем!
Пишні  поля розхристані, роздерті -
Душі вкраїнської гіркий, пекучий щем...

Те полечко, леліяне роками,
Закохане в світанки й журавлів,
Крізь сім потів доглянуте руками
Наших невтомних прадідів-дідів.

Під сонцем тихо грілася рілля,
Прокинувшись під кроки хліборобів.
Вона ж нікому шлях на затуля,
Тихо ростила жито край дороги!

Росла пшениця разом із надією
На мирний день з окрайцем на столі,
З молитвою й щасливою родиною 
Без втрат і болю, з піснею й без сліз...

Під небом синім колосилось жито,
Виднів жовто-блакитний краєвид.
Враз все завмерло, зупинилось літо,
Згоріло поле, занімів весь світ.

Прокинься, Світе! Це ж горить святиня!
Це ж твій хліб теж! Благаю, не мовчи!
Його спалив диявол, не людина.
Мовчатимеш - й до тебе він примчить...

Пече нестерпно у глибинах серця,
Злітає біль до неба журавлем:
Чорніє хліб і поленіби мертве -
Душі вкраїнської гіркий, пекучий щем...