Топоркова Дар'я, 11-б клас, ліцей імені Олени Пчілки №4 міста Ковеля

Вчитель, що надихнув на написання — Людмила Леонідівна Барановська

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Харків - це не просто місто на сході України, науковий центр та хаб для студентів, це частинка мого серця, це всесвіт, навколо якого обертається моє життя, це острівок, де оселилося моє дитинство, це пуповина, якою прив’язана я до землі своїх бабусь та дідусів. Це мені вдалося осягнути, коли опинилася в іншому кінці України – на Заході. А до того я навіть збагнути до кінця не могла, що моя Салтівка – це місце моєї сили та точка відліку мого болю…

У мій дім війна без будь-якого запрошення ввірвалася 24 лютого 2022 року. Моя сім'я вирішила не виїжджати, і це стало найгіршим рішенням. З першого дня я відчула жахіття війни, але досі не усвідомлювала, що відбувається, мій Харків був розірваний та пошматований бомбами. З 27 лютого ми не мали харчів, світла та зв'язку, голод не мордував нас, бо він був надто слабким у порівнянні зі страхом, морок не лякав, а швидше став тією завісою, яка захищала від реалій війни. Після чергового авіаудару перемістились у підвал. Свій чотирнадцятий день народження я «святкувала» в підвалі, поряд з дядьком, який постійно пропонував мені випити вина й заспокоїтись.

Я не могла спати та їсти. Дрімаючи, просила в Бога: «Будь ласка, якщо мене вже завалить уламками, дай мені померти моментально, бо я не хочу мучитись під завалами, повільно помираючи разом зі своєю Салтівкою».

Останнє, що закарбувалося в пам’яті перед тим, як покинути домівку, це моя привітна сусідка, яка лежала в калюжі крові після чергового обстрілу, її накрили чорною тканиною, і тоді я зрозуміла, що війна пожирає наші долі без вибору. Тому ми мусили рятуватися, шукаючи прихисту в родичів на Волині. Спочатку це був Луцьк, потім - Ковель. Здавалося, виїхали з фронтової зони і все має бути добре.

«Їдьте на СВОЮ землю! Назад під обстріли, ви самі винні, що до вас прийшла війна, ви не говорили українською!» - це чула від власників квартири, яку ми орендували, 

… потім виселили нас на свавілля долі. Я була зламана морально та фізично. Кожної ночі бачила жахіття, мене мордували сонні паралічі, де смерть обіймала за плечі та реготала скажено над головами моїх близьких. А найбільш виснажливими були ті сни, у яких я знову гуляла вуличками своєї Салтівки й вечорами сиділа зі своєю подругою на лавах біля школи. Вони вдаряли по мені найсильніше, тому що Харків, який я покинула напризволяще, кардинально відрізняється від того, яким його знала. Пам’ятаю, як ми йшли центром міста і всі магазини були розбиті та пограбовані, скло вітрин та вікон було повсюди, а вулиці загромаджували згорілі БТР.

Сьогодні Харків - це незламний форпост України, який тримається на плечах тисяч упертих безстрашних харків'ян. Але я ніколи не скажу, що це не мій рідний Харків, тому що мій дім на Північній Салтівці ще й досі чекає мого повернення. Незважаючи на руйнації та обгорілі будинки, це місце мого прибуття в цей світ, місце відліку моїх мрій та успіхів. І я завжди пишатимусь тим, що харків'янка. Постійно чисті й перенаселені людьми вулиці, веселі крики з атракціонів та рідний запах метро-Харків, який мене повертає в минуле, таке солодке та трепетне, живлять мою силу, щоб вірити в перемогу. Мені хотілось би, щоб всі знали його таким, попри те, що це прифронтове місто, яке кожен день страждає від рашистських обстрілів.

Часто Харків з’являється мені в снах, сонячний і мирний, рідна Салтівка кличе на прогулянки в гамірний двір, магазинчики пахнуть теплим солодким хлібом з «Кулінічів», від кав’ярень віє приємним ароматом.

Тішать душу спогади, як перед новорічними святами вся дітвора викочувалася на подвір’я, щоб брати в облогу своїми санчатами місцеву гірку, дитячий веселий гамір ще й досі пестить слух, коли накриваюся ковдрою та засинаю. Не можу змиритися з думкою, що мій Харків зранений та напівзнищений, не прощу ніколи ворогам цього болю.

Війна вкрала в мене мій Харків, дуже хочу повернутися додому, пробігтися доріжкою перед під’їздом, вдихнути на повні груди життя, яким насолоджувалася до 24 лютого 2022 року. Уже майже 1000 днів, як Харків живе в моєму серці й буде жити завжди, бо немає в світі такої сили, яка б знищила в мені пам'ять, любов, гордість, мою Салтівку, мою українськість…