Коломієць Поліна, 9 клас, Людинський ліцей

Вчитель, що надихнув на написання — Гура Ірина Петрівна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Кажуть, що час лікує усі рани. Не знаю, можливо, треба ще почекати, бо чомусь нічого не забувається. Уже минуло майже три роки, а пам’ять нічого не приховує. Здається, що все відбувалося ніби вчора. Я дуже чітко пам’ятаю, як прокинулась серед ночі від того, що у будинку трусилися шибки і стіни двиготіли. Перша думка «Землетрус». Але раптом почула тривожний голос мами у сусідній кімнаті. Вона намагалася говорити не голосно, пошепки, напевно, хотіла щоб ми, діти, ще додивилися свій останній мирний сон. Мама розмовляла з татом по телефону. І серед потоку маминих слів я чітко почула «Війна». Не повірила. Моя свідомість відмовлялася вірити. Я не могла зрозуміти, як у ХХІ столітті у центрі Європи одна країна може напасти на іншу. За що? Чому? Думки судорожно бігли в моїй голові. Одні жахливі картини змінювали інші. Мені здавалося, що я вічність так просиділа. Хоча зараз я розумію, що це було декілька хвилин. З оціпеніння мене вивели не вибухи, не мама, а брат з сестрою, що прокинулись так само як і я. Саме в цей момент прийшло чітке розуміння, що я не маю права боятися. Принаймні, цього ніхто не повинен бачити.

Тато з роботи пішов відразу записуватися в тероборону, забіг на декілька хвилин, щоб нас побачити, і швидко пішов назад. Мама намагалася триматись і плакала так, щоб ми не бачили.

Згадуючи все, що тоді відбувалося, я не можу сказати скільки минуло днів, бо вони всі злилися в один.

Кажуть, що той, хто голодував завжди буде ощадливий до їжі. Той, хто бачив війну, той назавжди змінюється. Складно описати, що ми тоді пережили. Коли ми переїхали, мене часто питали однолітки: «Яка війна? Що ти пам’ятаєш?». А я їм заздрила, бо хотіла все забути, але тепер розумію, що ці спогади стали частиною мене, забути їх означає забути себе. Що ж я пам’ятаю? Я пам’ятаю лише страх, що сковував тіло і розум, що паралізував, не давав дихати. Я страшенно боялася коли тато йшов з дому, коли мама їхала в місто за продуктами, коли брат і сестра відходили від мене. Я боялася за всіх, але чомусь не за себе. Зараз я розумію, що я не боялася загинути, я боялася вижити.

Боялася, що рідні загинуть, а я ні. Боялася, що залишуся жити і пам’ятатиму. Пам’ятатиму все і всіх…

Я пам’ятаю запах війни. Для мене це суміш диму, пилу, іще чогось в повітрі, чого раніше не було, чогось невідомого і страшного, а також запах вологого погреба, чогось кислого і надгнившого, це запах страху і невпевненості. Але разом з тим чогось приємного і теплого, бо саме в ті дні я відчула наскільки я люблю свою сім’ю, своїх сусідів, всіх українців, свою країну. Я пам’ятаю те відчуття жалю, безпомічності і в той же час гордості за тих людей, які взяли до рук зброю і пішли захищати нашу волю. Не тому, що їм наказали, а тому, що це був поклик серця. Зараз ми живемо відносно спокійно, але десь, в глибині душі, страх залишився. Ми переїхали в село на Західній Україні, нас прекрасно прийняли люди і я їм дуже вдячна, але вони ніколи не зрозуміють, що ми пережили.

«Ніхто крім нас». Ці слова в моєму серці мають гіркий і солонуватий присмак. Але, разом з тим, ці слова і не дозволяють опускати руки. Адже у кожного свій фронт. Хтось наближає нашу Перемогу зі зброєю в руках, хтось волонтерить, хтось під обстрілами навчає дітей, лікує людей, ремонтує, гасить пожежі. І саме в цьому наша сила. Кожен день перемагати себе і свій страх, і, як не дивно, ставати сильнішими. Адже

справжній характер гартується саме у вогні, а нація формується під час війни, нація незламних, наша нація, незалежна і вільна.