Горіцька Вікторія, 11 клас, Великоберезянський ліцей

Вчитель, що надихнув на написання — Лахман Алла Григорівна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Відколи існують люди, відтоді тривають війни. Вивчаючи історію на уроках, я задаюся питанням; «Заради чого їх розпочинали?» Шукаю відповіді і намагаюся зрозуміти мету кожної зі сторін; одна прагне більше влади і світового визнання, інша – побільше територій, але ж є і та, яка хоче миру і спокою своїй країні. На жаль, Україна здобуває свободу тільки через кров, піт та сльози. Про це говорить наша багатовікова історія.

Від часів козацтва й до сьогодення герої держави гинуть за її незалежність та власну гідність. За кожною людиною у минулому стоїть постать сталевого духу, хоробрості та відчайдушності.

Ось і нині в Україні триває війна, але вона не тільки між двома країнами, а присутня у кожному з нас. Найменшою клітинкою організму ми проживаємо її по-своєму.

Це був лютий двадцять другого року. Холодний вітер пронизував кістки, а сонце блідо світило. Прокинулась я доволі рано й не від будильника, а від свисту двох ракет. На межі сну, бо не чула до того часу подібних звуків. Після новин душу пронизали в черговий раз шипи болю й несправедливості: «Почалася повномасштабна війна». Я пам’ятаю, як тоді мала гостре відчуття розгубленості, страху та думала: «А що тепер?» Проте в програмі Вайбер, у шкільній групі, ми з однокласниками підтримували одне одного та говорили втішні слова, і це вже заспокоювало. Згодом стани паніки та шоку потроху розсіювалися і поверталась віра у майбутнє.

На народ нахлинула чорна хмара жаху. Але з часом завдяки сильній витримці та позитивному настрою вона поступово зникала, і промені надії стали яскравішими. Тому в школі учні та вчителі намагалися ще спочатку організовувати збори коштів на армію, і кожна родина теж допомагає до цих пір фінансово військовим фондам. Я також зі своєю сім’єю стала донатити, як багато інших українських родин.

Зараз люди вже навчились фільтрувати інформацію та розпізнавати неправдиві новини. А на початку війни ми не знали, кому вірити, тому були розгублені та перелякані. Повідомлення про воєнні події увійшли в наше життя надовго. Тому тема війни ятрить мені душу, і часто через душевний біль виникає дискомфорт, бо я не можу про це не думати, коли сплю, учу уроки і по тривозі спускаюсь разом з однокласниками в укриття.

Але, говорячи про таку важливу тему, потрібно згадати наших захисників, що виборюють можливість нам жити далі і якомога менше бачити жахіття. Починаючи з дня збройної агресії Росії у Донецькій та Луганській областях, українські воїни показали свій запал та нескореність. Тисячі добровольців із твердою впевненістю брали до рук автомати та йшли воювати. Їхні гарячі серця керували ними, а мозок постійно нагадував, заради чого вони це роблять. 

Бійці, що були учасниками антитерористичної операції, заслуговують на вічну славу та повагу. 

Так можна сказати і про воїнів сьогодення. З-поміж захисників також є ветерани АТО, які й у цій боротьбі готові стояти за свою країну. Вони ризикують власним життям та без сумнівів покидають рідний дім заради Батьківщини.

І хоч повномасштабне вторгнення розпочалося в двадцять другому, проте

війна постукала в мою домівку ще в далекому дві тисячі чотирнадцятому. Мій тато та брат приєдналися до збройних сил і стали воїнами антитерористичної операції. 

Тоді я ще була маленькою дівчинкою і не розуміла, яка небезпека чатувала на моїх рідних, хоч часто бачила, як плакала мама та чекала дзвінків із Донеччини. А потім горе…

Загинув брат, віддавши своє молоде життя за інших, йому було лише двадцять три. Тато після поранення був демобілізований, але приєднався до бійців територіальної оборони. 

Тоді всі сподівалися, що конфлікт скоро закінчиться і рідні повернуться додому. Але настав двадцять другий. Знову українці піднялися на захист Батьківщини. Завдяки своїй любові та відданості молоді хлопці та дівчата не бояться зустрітися з ворогом віч-на-віч, даючи гідну відсіч. Багато з них полягло на полі бою, а ті, що повертаються, часто мають фізичні чи психологічні травми. Завдяки підтримці рідних та дотримуванню вказівок лікарів, захисники полегшують душевний біль, а спогади менше роздирають їхнє серце.

Уже пройшло два роки війни, і за цей час загинуло багато людей: як і солдатів, так і цивільних. Я сподіваюся, що політики сядуть за стіл переговорів і дійдуть спільного рішення, завершивши марне кровопролиття. Ми, молоде покоління, хочемо швидшого закінчення війни. Від нас залежить майбутнє країни. І, можливо, ці події загартують у подоланні інших перешкод у житті. 

Бо допоки житимемо, допоки пам’ятатимемо імена загиблих, бо герої не вмирають. І прийде час, коли один скаже: «Слава Україні!», — а мільйони відповідатимуть: «Героям слава!».