Бутко Дарія, 11 клас, Андріяшівський ліцей-заклад загальної середньої освіти І-ІІІ ступенів Андріяшівської сільської ради

Вчитель, що надихнув на написання — Мельник Людмила Володимирівна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Ця тема “1000 днів війни. Мій шлях” звучить так серйозно. Спочатку замислилася, що я взагалі тут маю написати? Про що взагалі маю думати?

Мій “шлях” не є якимось особливим, в мене немає якогось масштабного експіріенсу. Та й чи взагалі, залежно від свого віку, я можу повністю проаналізувати його, чи все це прийде згодом? 

З певними тяжкостями стикнулися усі й, звісно, в мене були свої тривоги й переживання. Було важко жити не так, як звик, бачити новини з не дуже хорошими сюжетами. А ще до всього цього додамо переосмислення своєї позиції, ідентичності, своїх смаків та вподобань.

Війна змушує нас дорослішати, швидко, грубо. Втягує нас в “дорослі” проблеми й не хоче чути “я ще зовсім юний”. 

Ти просто мусиш це зробити, бо ти живеш у цій країні, бо ти — її майбутнє.

Авжеж мій шлях не є чимось "Вау!", або "О Боже!", або "Нічого собі!". Він складається лиш з мого розвитку, дорослішання, усвідомлення, праці… 

Ці 1000 днів війни тяжкі. Та люди пристосовуються, живуть. Хоча важко. Важко прокинутись вранці й побачити, що зараз повітряна тривога. А тобі потрібно в школу.

Мені не дуже подобалося вчитися дистанційно, як мені не дуже подобається це робити зараз. А з іншого боку набридає ходити в підвал посеред уроку, але новини, що десь, не так далеко, кудись прилетіло залишаються найважчими, страшними.

Гадаю, ця тема є делікатною для кожного, абсолютно. Вона гнітить, вона часом змушує соромитись, що ти зробив щось не так як треба, не так швидко як інші, вона змушує знову повертатися до минулого, змушує тривожитись. Вона важлива, болюча. 

"1000 днів війни. Мій шлях" — це те місце, де можна знайти багато болю та бруду, але навряд його хтось покаже, бо біль - це сумно, а бруд - це ганебно.

Але про це інколи потрібно думати. Хоча б у душі, хоча б перед сном, хоча б коли донатиш, сидиш в тиші.

Я пишаюся своєю країною та захисниками й захисницями, дуже вдячна їм. Та, на жаль, ніщо не в силі повернути мені мої роки, які повинні були бути безтурботними, я втратила їх назавжди. 

Гадаю, у висновку я можу сказати, що, мабуть, все це мене навчило гордості за інших та за себе, совісті, поваги до свого народу, своїх героїв, обдуманості, вона змусила, а точніше підштовхнула мене до дорослішання.

І все ж, скільки років не було б загублено, мій шлях продовжується.