«Затремтіло скло, відчувалося навіть невелике коливання дому»

Шахтар із десятирічним стажем Андрій Левшин без зайвих роздумів вивіз дружину та дворічного сина з Донецька, коли над містом пролетіли перші штурмові літаки. Чоловік вмовив переїхати й рідню. Як з’ясувалося згодом, це їх врятувало: у гараж батьків влучив снаряд і пошкодив сусідній будинок. Зараз чоловік завдяки колегам і підтримці близьких опановує нову професію, але в мріях завжди повертається до рідного міста.

Мирне життя в Петровському районі Донецька – моє далеке минуле. До війни моє життя було таким же, як у більшості людей: після навчання влаштувався на роботу, одружився. Потім у нас народився син, ми потихеньку облаштовували й ремонтували свій будинок. Не без труднощів, але все можна було вирішити й зрозуміти.

Серйозність прийдешніх змін я зрозумів, коли в липні 2014 року в Донецьк увійшли збройні формування. На вулицях і в магазинах з’явилися люди зі зброєю, ввели комендантську годину.

Наша сім’я відчула початок війни 8 липня 2014 року. Як зараз пам’ятаю, я повернувся з нічної зміни, снідав і збирався йти спати, поруч зі мною дружина годувала нашу на той час майже дворічну дитину. На вулиці стояла туманна погода, тиша. Звичайний будній день. Раптом ми почули дуже потужний рев літака.

Уже пізніше в ЗМІ говорили, що це був літак-штурмовик Су-25. Я підійшов до вікна та спробував розглянути його, але там нічого не побачив. Звук стих, і я повернувся за стіл. Раптом пролунав повторний рев і за ним – різкий, дуже гучний вибух! Затремтіло скло, відчувалося навіть невелике коливання будинку. Настала мертва тиша.

Уже через кілька хвилин під будинками з’явилися машини, люди в поспіху збирали речі першої необхідності. Ми теж без роздумів зібралися, а за кілька годин були вже в Маріуполі.

Роль гуманітарної допомоги від Фонду Ріната Ахметова була дуже вагомою на перших етапах життя в Маріуполі. Це були і продукти, і побутова хімія, і різні речі. Важливо, що це була не одноразова акція, а допомога на постійній основі. Зараз мені не соромно це говорити, адже ми отримували допомогу не тому, що не хотіли працювати, а тому, що вимушено залишилися без можливостей заробітку.

Я переконував їхати й рідних. Через деякий час батьки та брат із сім’єю виїхали до Дніпропетровської області – в окремих селищах відводилися занедбані будиночки для переселенців. Проживши там близько півроку, вони повернулися в Донецьк. Як виявилося, так вони виграли час і змогли уникнути страшних наслідків. Справа в тому, що під час їхньої відсутності в гараж батьків влучив снаряд, який також зачепив сусідній будинок.

У Маріуполі хороші знайомі надали нам тимчасове житло. Працював я тоді на шахті, довелося взяти планову відпустку, потім – без оплати. Сподівалися на швидке повернення, але нічого не змінювалося. Я тимчасово залишив сім’ю та переїхав у Володимирівку, де мій колега допоміг знайти житло, щоб продовжити працювати. Пізніше забрав і сім’ю.

У кінці 2016 року знайомий із Маріуполя буквально змусив мене заповнити й надіслати резюме на комбінат «Азовсталь». Я не вірив, що мене візьмуть. Хоч шахта й тісно пов’язана з металургією, але загального в них немає практично нічого. На щастя, на комбінаті лояльно ставляться до переселенців. Із січня 2017-го я став працівником доменного цеху.

Довелося пережити кардинальні зміни: нове місто, зміна діяльності. Для шахтаря з десятирічним стажем це, знаєте, те ще випробування! Без підтримки рідних, близьких і нових знайомих з «Азовсталі» було б неможливо психологічно перебудуватися. А без знань, якими колеги діляться і по цей день, мені б точно довелося несолодко. Я щиро вдячний за це. Тепер я займаю посаду начальника відділу підготовки та планування ремонтів доменного цеху.

Зараз я відчуваю себе в безпеці завдяки стабільній роботі, любові й підтримці рідних.

Радує, що є альтернатива прогулянкам у Донецьку – можливість дихати морським повітрям і викупатися в спеку. Звичайно ж, ми мріємо про життя без війни й гідну освіту для сина. А Маріуполь стрімко розвивається й дає надію на перспективне майбутнє.