Тимофій тільки пішов у садок, коли йому з мамою довелося виїхати з Донецька. Пошкодувавши квартиру, у яку сім’я вклала всі заощадження, тато хлопчика залишився працювати на шахті, відвідуючи рідних на мирній території. Однак через блокпости й нові кордони він не зміг приїхати до сина на перший шкільний дзвінок, а через два роки загинув на роботі. Незважаючи на юний вік, Тимофій сміливо дивиться на труднощі й хоче стати опорою сім’ї, як його батько.

Я тільки почав ходити в дитячий сад, як одного дня мама прийшла за мною, і ми поїхали до бабусі в Димитрів. Поїздка була незапланованою. У той день тато з шахти зателефонував мамі й сказав терміново виїхати з міста, бо з’явилася інформація про майбутні воєнні дії. На той час у місті вже всюди були повстання, перевіряли всі особисті автомобілі, палили шини.

Ми поїхали вдвох із мамою, із собою взяли пакет із речами на пару днів. Ця «пара днів» триває вже восьмий рік. За цей час нам довелося вчитися заново жити. Тато не хотів залишати нашу тільки куплену маленьку квартиру та продовжував працювати на шахті Скочинського.

Війна скалічила наше майбутнє

Війна скалічила наше майбутнє. Ми хотіли велику квартиру, хорошу машину, відпустку. Але все це тепер навіть не сниться. Із початком війни ми збідніли, але це сталося не тільки з нами, на жаль.

У 2018 році в мене з’явився братик, а я пішов у перший клас на мирній території. Тато не зміг приїхати до нас через кордони та блокпости. Ми почали рідко бачитися, приїжджати стало дуже важко. У листопаді 2020 року мій тато загинув у тій же шахті. Я не знаю, чи є зв’язок цієї трагедії з війною, чи ні, але якби він до нас приїхав у відпустку, як хотілося, він був би живий. Тепер ми – я, братик і мама знову вчимося жити... Мама дуже хворіє, а я хочу бути сильним і відповідальним, як мій тато.