Шаповалова Алла, вчитель
Кашперо-Миколаївський ліцей з початковою школою та гімназією Привільненської сільської ради

Війна. Моя історія

Тепер я точно знаю, що найстрашніше у житті -це війна!

До останнього подиху я буду пам’ятати наповнені страхом очі моїх онуків, до кінця моїх днів вчуватимуться звуки вибухів авіабомб, які розділили наше життя на до та після, які забрали дитинство у наших дітей.

Маленьке, мирне, тихе село на півдні України, у якому не було жодного стратегічного об’єкту, жодного військового, було на шляху орди, яка сунула, мов хижий звір.

Спочатку пролетіли два вертольоти, вони зробили коло над селом, похизува-лися своїми зетками на крилах, і все затихло. (Це потім ми зрозуміли, що то була розвідка.) І через 25 хвилин з’явився він, ворожий літак.

Показався , кажуть, із-за хмар, несподівано, неочікувано, беззвучно. Він приніс смерть: скинув бомби на моє село, на нашу невеличку вулицю Молодіжну, на наші домівки, на найрідніших мені людей. Все те, що ми будували роками, як лас-тівки, ліпили свої гнізда, господарювали, примножували, саджали, ростили, перетворилося на руїни в одну мить. Але найстрашніше - вони вбили мою двоюрідну сестру. На очах її онука та старенької мами. «Бабусю! Бабусю!» - кричала дитина на все село, побачивши понівечене, пошматоване тіло своєї любої бабусі, яка вигляділа, виростила його та любила понад усе.

А через дві години вони полізли. Десятки, сотні, тисячі. Це правда. Тисячі одиниць техніки і їх тисячі. Розлізлися по нашому степу, ярах, балках і лісосмугах. Нашевкалися в село, ховаючи свою техніку по наших дворах, і почали «хазяйнувати». Водили на допити у приміщення школи, шукали нацистів і зброю, грабували наші хати. І рили окопи, котловани для своєї техніки. Рили і рили не один день, рили скрізь: у селі, на околицях, у лісосмугах, вздовж доріг, на полях. Думали, наївні, що вони тут назавжди.

Ми перейшли у батьківський будинок на сусідній вулиці ,бо наш був непридатний для проживання. Але довелося ховатися у чужому холодному погребі. Дякуємо Богу, що маємо гарного сусіда, який нас прихистив, шістнадцятьох. Найменшому, моєму онукові,- півтора рочки, а найстаршим- по 80. Найбільший страх, який я пережила за ці дні, - це страх за моїх онуків та дівчат. І коли одного дня двері погреба відчинилися, і ми побачили силует ворога з автоматом, то я подумала, що це кінець.

Вони забрали чоловіків знову на допит у школу. А там у них виникла дилема, що ж їм зробити з хлопцями: «Відпустити чи розстріляти?» Радились, думали, вагалися, а потім таки відпустили.

Зв’язку ми не мали, суворо заборонили користуватися телефонами, тому змушені були їх ховати, а потім і взагалі попередили, що куля в лоб, якщо знайдуть.

«Виходьте на вулицю з піднятими руками і документами!» - пролунало у гучномовець. Таке раніше я бачила лише в кіно. Ніколи не думала, що й сама колись переживу подібне. Посеред вулиці стояв броньований «Тигр» з кулеметником нагорі, а вірні пси в повній амуніції наставили на нас автомати. Вирішили, що хтось із нас навів дрон, який кружляв над селом. Дякую Богу, що всі залишилися живі.

А потім прилетів снаряд від граду і в батьківський двір. Знову вибуховою хвилею вибило вікна, двері, знесло дах, осколками прошило стіни і меблі усередині будинку. Ми врятувалися, бо попадали на підлогу.

Я, мабуть, за все життя не прочитала стільки молитов, як за ці місяці війни. Кожного дня прошу Бога допомогти не тільки моїй родині, а моєму народові, моїй Україні, прошу захисту і сили для наших захисників.

Все своє життя працюю в школі. Вчу дітей, що не можна жити ненавистю, бо вона руйнує людину зсередини, спустошує її. Але після всього пережитого, після кожного повідомлення про звірства, після того, коли бачу покалічених наших захисників, після щоденних повідомлень про загибель наших героїв, не можу відчувати нічого іншого, крім ненависті, до цієї мразоти. Ніколи, ніколи не забудемо і не пробачимо!

Я люблю свою країну, свою землю, свій народ. Пишаюся нашою історією і нашими захисниками і захисницями. Не може Господь допустити, щоб народ український загинув! Вірю, що переможемо! Зло буде покаране!