Біла Юлія

11 клас, Каховська загальноосвітня І-ІІІ ст . школа №1 Херсонської області

Вчитель, що надихнув на написання: Осадчук Ілона Олександрівна

Конкурс есе "Війна. Моя історія"

Я згадую день напередодні початку нового 2022 року. Повний дім святкової метушні, радості і щастя. Всі в очікуванні дива, сповнені емоцій, натхнення та віри, що в цьому році ми досягнемо нових вершин, що він буде хорошим для нас і для країни . Тут зібрались тільки найдорожчі для мене люди – моя сім’я: батьки, бабуся, дві сестри, два брати, їхні дружини і малесенька племінниця. Новорічна ніч – дзвін келихів, лунають привітання і гарні побажання. Це саме та мить , коли ти відчуваєш теплоту родинних стосунків, наповнення спокоєм всередині. Ми щасливі і усміхнені вибігаємо на вулицю дивитися салют. Тоді ми ще не здригалися від звуку вибухів і не знали, що то був останній день, коли ми були усі разом…

Вже пройшли всі зимові свята. Мій брат полетів працювати на Аляску. Ми з сестрою раділи, що закінчився карантин, і ми можемо повернутися до школи на очне навчання. Старша сестра теж планувала 28 лютого повертатися в Словаччину на навчання. Купила квиток на літак з аеропорту “Жуляни”. Новини 16 лютого не додавали оптимізму. Інформація про накопичення біля кордонів російських військ розліталася дуже швидко. Це насторожувало людей, і вони все частіше дискутували одне з одним, але всі сподівались, що здоровий глузд переможе. Наш Президент вирішив зробити свято - День єднання, щоб трішки заспокоїти людей і показати силу нашого народу, на який чекала загроза. Але думка про погане не давала мені спокою, і під завершення дня, дивлячись у вікно своєї кімнати, я прислухалася до найменшого шуму, який міг б нагадати звуки війни. Я вирішила запитати ставлення батьків щодо цього. Тато, усміхнувшись, сказав: «Все буде добре, не варто хвилюватися про таке». В той момент мені потрібно було почути саме це. Мені стало набагато спокійніше, адже татові слова завжди додавали мені віри та впевненості.

Ранок 24 лютого - п’ята ранку. В кімнаті вмикається світло. Я розплющую очі і бачу засмучену маму, позад неї - серйозного батька. Замість того, щоб почути: «Доброго ранку, збирайтесь до школи», я почула: «Прокидайтесь, почалась війна». Досі пам’ятаю той холод, який я відчула і як миттєво виступили сльози на моїх очах . Я не розуміла, що відбувається. Невже це правда? В моїй голові не вкладалось, як в двадцять першому сторіччі, в центрі Європи, може таке статися?

Тато поїхав на роботу і не повертався два дні, бо його не було кому замінити, адже всі шляхи були забиті біженцями. Нас знову перевели на дистанційне. Вся увага була прикута до новин.

Я якось раптово подорослішала. Моє дитинство в одну мить зникло.

Сестра нікуди не полетіла, бо вилітати вже не було звідки. Брат телефонував і просив забрати з Одеси його жінку з дитиною, але тато лише через чотири дні зміг туди потрапити окружними шляхами.

Було відчуття, що ми стали учасниками фільму жахів. Повітряні тривоги, раптові відключення світла та світломаскування; плач дитини, яка не розуміла навіщо її посеред ночі хапають і тягнуть в холодний підвал, блокпости на дорогах; спустілі полички в магазинах та аптеках; старшокласники, які збирають пляшки і готують коктейлі «молотова»; натовпи сурових чоловіків біля сільської ради і заплаканих жінок, які проводжали своїх рідних;

ракети, які пролітали над моїм селом, що бомбили мою країну - все це назавжди закарбувалося в моєму серці.

Батьки вирішили, що нас, дітей, потрібно вивезти з країни. «Ви мусите жити! Ми не пробачимо собі, якщо з вами щось трапиться…» Моя мама, яка ледь керувала авто, вивезла нас до Словаччини. Ми подолали важкий шлях, довжелезні черги на пунктах пропуску на кордоні чотирьох країн; заметілі на гірських дорогах, табори біженців. Я бачила і сама пережила страх, відчай, розлуку. Але я жива, і я мрію про перемогу і про повернення в Україну. Щиро вірю, це неодмінно станеться.