Кисельова Надія, 2 курс, Коледж ПЗВО «Міжнародний класичний університет імені Пилипа Орлика»

Вчитель, що надихнув на написання есе - Грищенко Олександр Володимирович

«1000 днів війни. Мій шлях»

Точка відліку нового життя – 24 лютого 2022 р. Я пам'ятаю цей день, наче він був учора. Я прокинулася зранку від того, що мій тато дивився новини, у яких повідомляли про повномасштабне вторгнення. Спочатку я, як і більшість дітей, зраділа, що не йду до школи. Мама і тато говорили, що ця війна довго тривати не буде – тиждень, максимум два. Але ми помилялися.

1 березня росіяни оточили Херсон, у якому я народилася. Перед окупацією села, у якому я проживала, частина населення покинула свої домівки.

Мої батьки теж хотіли вивезти мене з сестрою якомога далі від усього того жаху, що відбувався, але я вперта, і нікуди без батьків їхати не хотіла. Я не хотіла залишати їх самих. Мій тато дозволив нам залишитися. 20-23 березня наше село було окуповано. По всіх вулицях селища їздила літера «Z».

Наша вулиця – центральна, тому окупантів тут було багато. Я ніколи не забуду той день, коли вони вперше ввірвалися до нашого двору.

Ми всі були на вулиці. Аж раптом до нашого двору під'їхав БТР. Декілька солдатів вийшли і зламали замок на хвіртці. Ми злякалися. Мама взяла мене і сестру за руку і закрила собою. Мого батька поставили на коліна і погрожували підстрелити йому коліна. Мама кричала, благаючи не чіпати нас. Потім вони зайшли в будинок і перевернули там усі речі. Мабуть, вони когось шукали.

Вийшовши з будинку, вони сказали: «Мы будем присматривать за вашим домом». І поїхали геть.

Ми ще деякий час перебували в шоковому стані. Такі візити, на жаль, почастішали. До цього додалися ще й обстріли касетними ударами. Доводилося спати в підвалі. Було дуже холодно, тому одягалися якнайтепліше.

11 листопада 2022 р. ЗСУ звільнили Херсон. Я бачила, як перша техніка заїжджала в наше село з жовто-блакитним прапором. Які ми всі були щасливі – словами неможливо передати.

Після деокупації я переїжджаю до Миколаєва. Із родиною моєї подруги ми розвозили людям гуманітарну допомогу, брали участь у ярмарку на підтримку морпіхів 36 бригади. Зараз моя родина живе у складні часи, бо в сестри виявили проблеми із серцем. Лікарі кажуть, що вона з цим народилася, але ця хвороба не проявляла себе. Війна, окупація та постійні стреси спричинили активну фазу. Їй зробили операцію на серці, але загроза життю ще є, тому, можливо, буде ще друга операція. Я продовжую жити і не знаю, що мене чекає в майбутньому, але, сподіваюся, воно буде щасливим і успішним.