Тонкова Олександра, 2 курс, Фаховий коледж зв’язку та інформатизації Державного університету інтелектуальних технологій і зв’язку

Вчитель, що надихнув на написання есе - Борик Ірина Дмитрівна 

«1000 днів війни. Мій шлях»

У ніч 24 лютого я не спала, та десь о 5 ранку за спиною я почула дуже гучний вибух, у мене задрижали вікна. Я напружилася, але все ж залишалася спокійною, тому що до 24 лютого ходило дуже багато чуток про війну та її початок, на багатьох інтернет ресурсах писали про приблизні дати початку війни, і навіть, незважаючи на те, що залишалася надія, що все вирішиться мирно і сенсу у війні немає, продовжувалося стійке відчуття, що все це в дійсності відбудеться. У момент, коли почали чутися вибухи, у багатьох людей почалася паніка, на той момент я ще навчалася у восьмому класі, в групі класу ми з однокласниками стали обговорювати те, що сталося, так тривало ще якийсь час.

У цей період при всьому спокої ми все ж таки переживали за наше майбутнє. Багато спогадів досі, як у тумані, те, як ми клеїли скотчем вікна, щоб вони не розбилися при наступному вибуху, як клеїли на них картон, щоб ще більше їх зміцнити.

У той час я часто ходила до своєї найкращої подруги, щоб переживати цей стрес разом. Якийсь час всім було страшно, при тривогах багато людей бігли до бомбосховища, навчання знову стало дистанційним. Я відчувала смуток від того, що буквально після пандемії, провчившись зовсім небагато, знову в очному режимі ми повернулися до домашнього навчання. Так минув рік, багато хто поїхав, а решта звикли до стану справ і не так стресували, і ось момент, коли я вже закінчую дев'ятий клас і залишаю школу. Вперше за весь час я знову побачила багатьох однокласників, а потім вступила до коледжу, навчання хоч і проходило очно, але були дотримані потрібні заходи безпеки і при кожній тривозі ми йшли до бомбосховища.

З моменту початку навчання пройшло близько пів року до однієї з найстрашніших подій у моєму житті.

Я живу у довгому будинку, де досить багато під'їздів, але 2 травня 2024 року в кінець нашого будинку в 200 метрах від мого під'їзду, у будинок прилетіла ракета, яка вибухнула вже всередині, я чула, що летить шахід, який нагадував звук швидко їдучого мотоцикла і думала, що все обійдеться, але ні, він влучив у будинок. Це був пізній вечір, коли більшість людей були вдома, багатьох із них я бачила, когось можливо знала, звук прильоту був дуже гучним, трясло все, вікна, стіни, коли все затихло, я почула, як падають частини будинку і як кричать люди, саме тоді, вийшовши на балкон, я усвідомила, що сталося.

Багато хто загинув, у нас у дворі досі стоїть меморіал загиблим у цій трагедії. У чатах люди просили винести їжу та воду, ковдри та якийсь одяг, щоб допомогти тим, хто вижив, пізніше про цю ситуацію написали у новинах і сюди приїжджав наш президент Володимир Зеленський.

Після того, як весь шок від того, що сталося, спав, пройшов ще якийсь час, і ось ми тут у 4 листопаді 2024 року. Хочу сказати, що ненавиджу війну, всім своїм серцем, смерті і нещастя, які супроводжують нас, українців, повинні давати нам сили не здаватися і йти до кінця, за наші сім'ї, за наших людей, за наших безстрашних військових, які днями і ночами воюють за нашу незалежність, заради тих, хто нам допомагає, ми повинні залишатися живими і сильними, біль пройде і за нею почнеться безтурботне щастя, адже ми українці, незалежний і незламний народ, нашої рідної держави. Слава Україні.