Довбуш Олексій, 10 клас, Херсонський науковий ліцей Херсонської обласної ради

Вчитель, що надихнув на написання есе - Подшибякіна Наталія Олександрівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

В есе я розповім про свій перший день війни, окупацію,  шлях виїзду моєї родини з села Чарівного, що в Херсонській області,  а також про повернення до рідної домівки після звільнення території українськими  захисниками.

23 лютого  наша сім’я  була в гостях у брата мого тата. Уночі ми почули звук ракет,  які дуже низько летіли. Я в дрібницях  памʼятаю, як прокинувся від того, що мама телефонувала рідним та запитувала, чи вони в безпечному місці, бо почалася війна.

Зранку в нашому магазині було багато людей, які скуповували все, що лежало на полицях. У черзі я простояв довго і зміг придбати п’ять буханців хліба.

Навесні, у березні  2022 року, наше село  було вже окуповано:  зайшли російські війська,  їх  танки стояли посеред вулиць , у лісосмугах. Солдати в чорній формі з собаками ходили по домівках, виявляючи  тих, хто був  в АТО, перевіряли телефони, якщо знаходили щось українське, били, допоки не побачать кров на тілі....

За тиждень окупанти нас обшукували чотири рази.

Також я пригадую,  як ми вперше посадили город , бо не мали що їсти, продукти, які в нас залишились, ми ощадливо витрачали, бо магазини були зачинені. Російські військові в  нас забрали  стареньку ʼʼтавріюʼʼ, а інший автомобіль батько демонтував... Одного дня  захворів мій семимісячний братик. Татові довелося зібрати машину, щоб відвезти його з мамою  в м. Берислав до  лікарні. Мене  з восьмирічним братом батьки відвели  до сусідів, бо залишатися вдома було страшно й небезпечно.

А через декілька днів ми бачили, як збили  винищувач. Російські військові дуже раділи з того, а виявилося, що вони ліквідували  свій літак.

Коли ми все ж таки наважились  виїжджати, бо був приліт у село касетним боєприпасом, назустріч рухалися  великі колони військової російської  техніки: гради, артилерія, броньовані машини... На кожному блокпосту нас ретельно перевіряли, особливо мене:   я, дванадцятирічний, був дуже високим,  і в мене вимагали паспорт,  але, урешті - решт, повірили й пропустили.         

Побачивши   першу  українську заставу, плакали від щастя, тому що ми  на вільній  території!

Наша родина спочатку жила  в Кропивницькому, потім - у  Києві.  Коли звільнили Херсон, ми протягом тижня зібрали речі й поїхали  до бабусі з дідусем, які  пережили всю окупацію, тому що не хотіли  кидати  сільськогосподарську техніку.

20го листопада на шляху додому все було сірим, похмурим: побиті дороги,  спалені танки, бронетранспортери, зруйновані будинки...  Приїхавши   до бабусі та  дідуся,  ми пішли оглянути наше обійстя.

На жаль, один склад був повністю знищений, декілька тонн соняшнику згоріло, в іншому приміщенні вибито ворота, зруйновано стіну...

Потім тато з дідусем та нашими військовими розміновували поле, ризикуючи   життям, але все одно, на жаль,  трактор підірвався  на протипіхотній “ пелюстці”...  Ми знову налагоджували своє життя, у домівці зробили ремонт, поставили парник,  у якому я вирощую овочі. Але  в селі Чарівному  постійно чути  вибухи , майже кожної  ночі  літають дрони.

Пам’ятаю, як в останні дні літа був масований  обстріл всієї країни, над нами пролетіло десять ракет чорного кольору і величезні дві  сірого, було дуже страшно...

Під  час війни я зрозумів багато чого:  їжу,  яка є в нас на столі, треба цінувати, близьких  любити, поважати, оберігати.. А  найголовніше - це наша свобода, яку здобуваємо дуже важко. Завдяки захисникам і захисницям, я сьогодні живу, навчаюся, мрію. Звичайно, вірю, як і всі українці, що ми переможемо і буде мир!