Бутенко Тетяна Юріївна, вчителька Харківського ліцею № 70

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Війна… Всього слово — слово, яке раніше чула лише зі сторінок підручника історії, від дідуся, дивилась фільми, дізнавалась з новин про війну, про її наслідки, а вже сьогодні вона прийшла у мій дім. Війна – це не тільки минуле  людства, це, на жаль, його сьогодення. Скільки болю, гіркоти, самотності і смерті несе в собі це слово! На жаль, тепер і наше нове покоління знає, що таке війна. Більшість українців ніколи не бачили її на власні очі, але добре знають, що вона десь близько причаїлася на рідній землі.

Мій шлях під час війни почався з моменту, коли моє місто вперше відчуло на собі гучні вибухи.

Я пам’ятаю, як у той день моє серце перевернулося від жаху й невизначеності. Той день видався незрозумілим. Страх за рідних пройняв кожну клітинку, а несприйняття тривоги спочатку неймовірно дивувало: як це, у нашій країні, у XXI столітті, знову почалася війна? В той момент все моє життя розділилося на «до» і «після». Я не могла уявити, що кошмар, який розгортається у ЗМІ, може стати моєю реальністю. У мене все змішалось у голові від страшного слова «війна». Що робити? Як діяти? Паніка. Дуже добре пам’ятаю цей ранок, який напевно залишиться у пам’яті кожного українця на все життя.

З часом загальний відчай охопив не лише мене, а й моїх друзів, близьких, усю країну.

Відчуття безвиході сторчма загнало всіх у тінь страху. Страх за рідних, за знайомих, які пішли воювати, за цілі сім'ї, які втратили все.

А як це жити під час війни? Важко. Це найжахливіше, що мало статися в житті людини. Кожного дня живеш в заціпенінні, переглядаючи новини. Багато сімей повиїжджали з країни, для того, щоб захистити себе та своїх дітей. Але є і ті, хто залишився. До цього числа входить і моя сім’я. Батьки прийняли тверде рішення не залишати дім: «Ми на своїй землі, ми витримаємо».

Потяглися довгі три місяці виживання з сім’єю та іншими мешканцями нашого села у підвалі без води, світла, тепла, газу.

здавалося, що всі тяжкі випробування зустрілися на нашому шляху. Доводилося вивчати нові навички для виживання, адаптувались до небезпечних умов та намагались вижити. Тепер я знаю, як звучить вибух, коли ракета вагою 300 кілограмів падає на будівлю, знаю почуття страху, пустоти від зруйнованих будинків. Я багато разів питала себе, як довго це буде тривати? Кому і для чого це потрібно? Відповіді не було. У ці дні я зрозуміла, що буде складно жити далі, якщо не знайду в собі сили пройти через цей жах. 

За цей проміжок часу ми всі змогли переглянути свої принципи та ідеали, зрозуміти і визначити сенс і мету людського життя, навернутися до Бога.

У такий складний час не можна стояти осторонь подій, які відбуваються навколо нас. За час війни мешканці нашого села об’єдналися ще сильніше, ніж було до війни.

Всі роблять те, що можуть. Хтось став волонтером, хтось лікарем, інші плетуть маскувальні сітки, шиють білизну для захисників, готують смачну їжу, печуть пироги, тістечка і все це відправляється нашим захисникам на блок-пости.

Усі, хто має бажання допомогти, приносять крупи, овочі, каву, чай, консервацію, солодощі, а також ліки, засоби гігієни, теплі речі. Це було частиною нашої спільної боротьби, що надихало та підтримувало. У ті моменти, коли допомога іншим ставала важливішою за власні переживання, я відчувала гордість.

Війна показала справжнє обличчя людської природи: відданість, мужність та навіть зраду. Це привело до нових роздумів про людські цінності. Я бачила, як людина може як піднестися до найвищих ідеалів, так і впасти в прірву. Звісно, важко жити в такий час, але треба йти далі: працювати, вчитися, займатися повсякденними справами. Головне — не впадати у відчай. Лише незламність духу допоможе наблизити нас до перемоги.

Спільна робота, взаємна підтримка та взаєморозуміння — ось ключі до успішної війни за наш шлях. Важливо пам’ятати, що кожен внесок, як малий, так і великий, має велике значення. Наша спільна робота зробить війну України за її шлях успішною і допоможе нам побачити яскраве майбутнє для нашої країни.