Лісовський Іван, КЗ "Нікольська загальноосвітня школа І–ІІІ ступенів № 1 імені Якименка А.Д. Нікольської селищної ради Донецької області"

Вчитель, що надихнув на написання есе — Бершакова Тетяна Федорівна

"1000 днів війни. Моя історія"

Війна. Це слово назавжди закарбоване в моїй пам’яті, як щось незворотне й тяжке. Мене звати Іван, я переселенець із селища міського типу Нікольське неподалік Маріуполя. І я хочу повідати свою історію.

Перший день війни... Ранок почався з безперервних кулеметних черг, які лунали з горизонту. Я сидів удома на уроці історії, коли почув страшний вибух.

Заняття припинилися, і я відчув, що щось не так. Мої батьки почали швидко діяти — вони облаштовували підвал, заносили туди речі, їжу, свічки та ліхтарі. Я не міг зрозуміти, чому це було так важливо, чому вони так поспішали? На той момент я ще не усвідомлював масштабу майбутніх трагедій, що розгорталися перед моїми очима.

Увечері ми з батьком закінчували роботу в підвалі, а коли втомилися, вирішили вийти подихати свіжим повітрям. Стоячи біля городу, я побачив, як небо раптом спалахнуло жовтогарячим світлом.

За мить пролунав оглушливий вибух. Це був склад боєприпасів, який вибухнув неподалік. Я ніколи не чув нічого подібного — наш дім здригнувся, і я був паралізований від страху. Ми всі кинулися до підвалу, де сховалися від небезпеки.

Наступні кілька днів ситуація лише погіршувалася. Інтернет і мобільний зв’язок почали зникати, світло зникало все частіше. Одного ранку тато поїхав до Маріуполя на роботу, залишивши мене з мамою. Ми чекали на нього, але день став довгим і безнадійним — батько не повернувся. Тієї ночі ми з мамою залишилися в підвалі, бо було небезпечно перебувати в будинку. Я чув постійні вибухи й постріли, а на горизонті все так само палав від нетлінного вогню Маріуполь.

Зв’язку з татом не було, і з кожним днем наше життя ставало дедалі складнішим. Ми залишилися майже без їжі, і все частіше виникали думки про те, що на нас чекає далі.

Було холодно — настільки, що ми спали одягнуті в кілька шарів. По селищу розповсюджувались чутки про мародерів, які грабували домівки. Ми були змушені захищати себе. На ніч я залишав під ліжком заряджений арбалет, а мама тримала поруч рушницю.

Згодом російські танки підійшли до нашого селища. Ми почули важкі постріли, а снаряди літали прямо над нашими головами. Селище було захоплене окупантами, і тиша настала лише на деякий час.

Ми з мамою змирилися з думкою, що тато, можливо, більше не повернеться. Щодня ми бачили, як з Маріуполя піднімаються чорні клуби диму.

Минуло два довгих тижні, наповнені страхом і виснаженням. Але несподівано, одного дня, коли ми сиділи у літній кухні з мамою, бабусею і сусідкою, я помітив постать, що заходила у двір. Це був тато. Моєму щастю не було меж! Він вижив і повернувся додому. Він розповів про жахіття, які бачив у Маріуполі, про знищені будівлі та смерть, яка панувала на вулицях.

Наступного дня ми зібралися і залишили свій дім. Дорога до Запоріжжя була важкою: розбомблена техніка, кратери від снарядів, спалена артилерія — це стало звичним краєвидом.

Ми їхали кілька днів, і по дорозі кілька разів нас намагалися зупинити й навіть погрожували розстрілом, але ми вистояли.

Прибувши до Запоріжжя, ми зупинились у знайомих. Спочатку це було місце для короткого перепочинку, але вони запропонували залишитися. Ми не могли відмовити — це була наша єдина надія на тимчасову стабільність. Хоча сирени й вибухи і тут нагадували про небезпеку, це було краще, ніж те, що ми залишили позаду.

Минуло понад тисячу днів війни. І кожен із цих днів змінив мене назавжди.

Життя розділилося на "до" і "після". Але навіть серед цієї темряви, коли здавалося, що надії немає, ми зберегли найголовніше — один одного. Війна навчила мене цінувати кожну мить життя. Я впевнений, що одного дня я все ж таки повернусь додому.