Проценко Валентина Володимирівна, вчитель, Кам’янський заклад загальної середньої освіти І–ІІІ ступенів – заклад дошкільної освіти Тростянецької міської ради Сумської області

"1000 днів війни. Мій шлях"

У кімнаті тепло, пахне чистою білизною. Я схоплююся, як підстрелена птаха, різко відкриваю очі – і страх пронизує тіло. Тремчу, немов у лихоманці. В голові крутиться одне – війна! Може, звести повіки і знову розплющити очі? Мабуть, даремно. Бо це все не сон, сьогодні це страшна реальність моїх буднів.

Знову й знову перебираю сторінки свого життя. Так не може бути! Руки дерев’яніють від розпачу і знічев’я. Дивлюсь у темряві на годинник. Нуль-нуль тридцять шість. Вслухаюся і чую той ненависний звук літака, він рухається.

Я миттєво підвожуся, але не встигаю навіть зойкнути — і залізний монстр зі страшенним ревом вже несеться над дахом мого будинку. Це все!..

Намагаюся читати молитву, але в голові якась прірва і я не можу згадати жодного рядочка. Кам’яною статуєю недвижно завмираю – і будь-що буде! У жилах стигне кров. Здається, ще трохи і серце зупиниться, не витримавши напруги. За лічені секунди поряд чується страшенний вибух — один, другий! Вибуховою хвилею відчиняє двері у кімнаті, підплигують усі предмети, які стоять поруч. Невже мені знову повезло? Потихеньку приходжу до тями і починаю аналізувати.

Це було зовсім поруч, за якихось пів кілометра від будинку. Бомби впали за лісосмугою. Саме вона спасла нас, узявши на себе основну силу удару.

За кількасот метрів від епіцентру стоїть водонапірна башта. Щовесни десятки років поспіль я спостерігала, як прилітають сюди лелеки. Підправляючи своє гніздечко, доглядали щойно вилуплених пташенят. Вони так дбайливо робили це, не звертаючи уваги на своїх сусідів — мешканців навколишніх будинків. Траплялися різні оказії, пов’язані з цими сумирними жителями. Лелека поважно походжав по городах, підходив до нас, показуючи цим, що він рівноправний член громади. Але останній рік був помічений у крадіжках. Навесні своїм довжелезним дзьобом він витягував із землі щойно посаджену картоплю і турботливо ніс її в гніздо своїй коханій. Покарати злодія ми не могли та, мабуть, і не хотіли. Бабусі на кутку говорили, що довгоногі комусь обов’язково принесуть у цьому році дитятко. Так чи інакше, але всі з нетерпінням очікували пташок напровесні.

Ось і знову березень. Але не такий, як завжди. Холодний, сірий, з дощами куль і залпами «Градів».

Чи думав хто-небудь із нас про таку весну? Упевнена, що ні. Навіть у страшному сні таке не присниться. Політичні зміни, демократична держава у центрі Європи.

Україна — держава, яка ніколи не нападала, вільні люди, які споконвіку не терпіли ярма неволі. Останні роки ми жили, відчуваючи свободу, спілкуючись на рівних із усіма народами світу. Але знайшлася людина, яка без роздумів і права на те, змінила за мить наші долі. Це нелюд зі звірячими очима, схиблений маніяк, який прагне світової влади. За збігом дивних обставин нас окупувала держава, яка колись була до нас дуже близькою за духом, корінням і походженням. Один розчерк пера навіки роз’єднує народи.

Росія стала ворогом на багато століть. Це її чорний чобіт плюндрує сьогодні українські степи, а літаки, мов у себе вдома, розтинають нашу небесну блакить, засипаючи мирні міста і села бомбами та ракетами.

Сотні тисяч орків, мов грифи, рвуть на шматки нашу землю, грабують, мародерствують, викрадають дітей, ґвалтуючи їх. Хто, згідно з яким законом, дав їм це право? Чим завинили ми сусідам? Бажанням щасливо жити чи свободою слова? Чи це елементарна заздрість, яка породила таку жорстоку ненависть? Скільки зла треба нести в душі, щоб заміновувати кладовища, у могилах яких сплять роками наші спільні предки?

Скоро настане світанок нового дня. Передумала все, промайнули сторінки життя — спокійного й передбачуваного, де є упевненість у завтрашньому дні, стабільність. Але не сьогодні.

Незабаром заспівають півні, оголошуючи ранок. Згадую дату і розумію, що вона неважлива. Зараз усі вони — це відлік страшного горя: двадцять сьомий день війни, тридцять шостий і так далі. Коли закінчиться це страшне лихо і ми знову мирно заживемо буденними клопотами і життєвими проблемами?

Сходить сонце, а з ним спадає на думку одне: чи прилетять сюди лелеки, чи не злякає їх гуркіт танкових обстрілів та канонади самохідних установок? Що буде далі з усіма нами? Як складеться доля нашого народу, армії, яка, усупереч негативним передбаченням, веде війну з так званою «другою» у світі армією, показуючи свою велич, могутність і професіоналізм?

Рашистський карлик будував плани на захоплення територій України за три-чотири дні, сподіваючись на бліцкриг і швидкий парад у Києві.

Його криваві поплічники мріяли помити чоботи в Дніпрі. Та цей сценарний план провалився, а світ побачив реальне обличчя солдатів путінського режиму, які виявилися мерзотниками і варварами, армійцями, основною задачею яких стало знущання над мирним населенням, масові вбивства, катування та обкрадання крамниць і осель українців. Це вкотре доводить нерозуміння та некерованість путлерівських вояк.

Страшенно хочеться спати, закриваю очі і загадую бажання — щоб швидше повернулися лелеки на нашу МИРНУ Україну…