Марина с сім’єю перебувала в підвалі разом з багатьма людьми. Разом вони намагались вижити і врятувати від голоду і холоду хоча б дітей і літніх людей

Ми жили недалеко від заводу «Азовсталь», і авіабомби літали над нами. Ми дитину одягали: шапку, куртку, бо було холодно. Спочатку світло у нас пропало, потім - вода, а потім уже газ. Ми дитину ховали під стіл, щоб не привалило. У нас приватний будинок був, і було страшно, що впаде дах і нас завалить. Ми боялися більше за дитину. А потім уже знайшли будівлю і ховалися там у підвалі.

Продуктів не було. Спочатку щось мали вдома: якесь варення, хліб, крупи. Ми жили в підвалі. Там було 20 дітей і 60 дорослих. Чоловік мій зі знайомим привозили медика, бо в підвалі були і літні люди, і діти маленькі від одного року. В останній день ми їли перлову крупу. Думали, що навіть якщо не літатимуть снаряди над головою, ми просто помремо від голоду. Було нічого їсти. Боялись більше не за себе, а за дітей.

Лікар приїжджав із невеликою коробочкою медикаментів, і ми ділилися тим, що мали. Ми всі там перехворіли. У дітей наших у всіх температура була. 

Ми довго не могли відійти від цього. Робили перепічки з борошна, яке в нас було. Воду на криницю ходили набирати. Було дуже страшно, ми боялися, що там накриє нас.

Ми знаходилися в Маріуполі до 16 березня, а потім виїхали. Добиралися більше доби до Бердянська, а потім виїхали до Запоріжжя. В Мангуші ДНРівці нас із дітьми висадили. У хлопця, який нас віз, не було документів на машину, і вони його забрали. 

Як з’ясувалося потім, вони його відпустили, а нас хотіли розкидати по машинах. З нами ще сестра була з дитиною. Ми сказали, що ми одна сім’я і нам треба сісти в одну машину. Тоді «ДНРівці» зупинили бус, і ми їхали на бусі. Чоловік, який його вів, сказав, що їде до Бердянська. Ми попросили хоч кудись нас вивезти. 

У Бердянську нас у школі поселили. Ми жили там більше десяти днів. Я ходила записуватися на евакуаційні автобуси, щоб виїхати до Запоріжжя, але не вдавалося. Ще й зв'язок перестав працювати. Тому довелося якось перебиватися. А чоловік мій був уже в Запоріжжі - він пізніше виїхав із Маріуполя. Тоді моя подруга на машині нас із дітьми вивезла до Запоріжжя. Ми сюди приїхали десь 28 березня. 

Хочеться, щоб скоріше Україна перемогла. Стільки жахіття пережили і діти, і літні люди. Це дуже страшно. Хочеться додому, до Маріуполя. Уже два роки пройшло, а все одно згадую там усе. Ніколи б не подумала, що з рідного міста мене виженуть. Будемо молитися, щоб цього року закінчилася війна.