24 лютого я прокинулася від вибухів у Харкові. Було страшно, ніхто не розумів, що відбувається. Я зателефонувала своїм батькам в Охтирку, розповіла, що відбувається. Коли тато вихав за мною, я вже була на виїзді з Харкова. Дійшла пішки, тому що транспорт не працював, метро теж не працювало. Ми думали, що в Охтирці буде безпечно, але за нами вже їхали російські танки.

Ми з батьками сиділи та ночували у підвалі, від вибухів все тряслося, було дуже страшно. Якось, на щастя, воно потрошку забувається. 

У мене є майбутній чоловік, він воює, і зараз для мене кожний прожитий день вразливий. Коли немає зв’язку, я кожен день хвилююся за нього і за всіх наших хлопчиків. В серпні він приїхав на п’ять днів і зробив мені пропозицію. Так що, незважаючи на війну, ми намагаємося жити  та планувати майбутнє.

Я вірю, я знаю: все вже потихеньку змінюється. Просто потрібно почекати, коли русня покине нашу Україну. Вірю, що у нас буде ще краще, ми будемо жити в Європі, і у нас буде все добре. Я вважаю, що Україна стане туристичною країною, з  часом розквітне, і все у нас буде добре.