Зівенкова Софія, 9 клас, Синельниківський ліцей №4 Синельниківської міської ради Дніпропетровської області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Свистільник Любов Петрівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

1000 днів війни…. Цифра вражаюче страшна…  Відгукується болем у серці змучених українців. Тисяча днів переживання, страху за рідних, смертей багатьох невинних мирних жителів та військових. А мирні люди ! Декому  довелося залишити свої рідні домівки, розлучитися з близькими, знайти в собі сили продовжувати жити...  незважаючи ні на що. Ось уже третій рік рідні українці живуть в умовах війни, і це важке випробуванням для кожного .

Війна змінила мій погляд на життя й іноді здається, що ніколи не буде так, як раніше, навіть якщо закінчиться війна.

Але годі песимізму. Вірю, твердо переконана: все буде добре. Перші дні війни були найскладнішими, мене охоплював страх, і я боялася невідомості, кожен новий ранок починався з новин, від яких «хололо» всередині. Навіть у найтемніші часи я не втрачала надію та віру у перемогу, це допомагало мені знаходити сили в собі і рухатися далі. У моїй сім’ї всі намагалися підтримувати один одного хто як міг, хоча це було дуже важко, бо страх та біль , ніякої впевненості в завтрашньому дні, жодного алгоритму дій та суцільна невідомість. І це зводило просто з розуму.

24 лютого життя всієї країни розділилось на «до» і «після» , багато сімей зруйнувалось, діти втратили батьків, багато чоловіків пішли на фронт і захищають нас ціною власного життя.

Мій рідний дядько Роман теж з перших днів війни пішов боронити нашу рідну землю та захищати український народ. Усі ці 1000 днів він перебуває на фронті. Був у самому пеклі , я дуже переживала і боялася за нього, іноді траплялось таке, що на зв’язок виходив раз на місяць ,і то лише на 5 хвилин, щоб повідомити, що живий. За весь цей час він декілька разів потрапляв до лікарні через контузію та поранення. Завжди молимося за нього і чекаємо зі сподіваною перемогою. Місяць тому під час виконання бойового завдання дядько зі своїм побратимом потрапив під обстріл дронів та дивом залишилися живі. Обидва отримали дуже серйозні осколкові поранення і тільки завдяки тому, що інші військові їх швидко змогли евакуювати, вони залишилися живі, хоча і у  важкому стані.

На даний час, пройшовши курс лікування, дядько Роман ходить за допомогою костилів і не може зігнути одну ногу, але з часом усе рівно планує повернутися на фронт, щоб і далі виборювати перемогу для нашої України.

Я дуже його поважаю та захоплююсь його силою духу, завжди з цікавістю слухаю розповіді про побратимів, про порятунок мирних жителів та тварин. А за 1000 днів прожитих на фронті дядькові дійсно є що розповісти, бо пережито і побачено дуже багато. У свою чергу, я малюю малюнки та роблю оберіжки для наших захисників, щоб хоч якось їх підбадьорити в цей важкий час. Ми з мамою пекли пиріжки, збирали кришечки на протези та робили окопні свічки. У ліцеї плетемо всі дружно маскувальні сітки і при цьому співаємо  патріотичні пісні.

Часто звучить пісня « Ой у лузі червона калина..». Вона не тільки підбадьорює, а допомагає зняти стрес після затяжної тривоги та обстрілів та вселяє віру в перемогу.

Ми ніколи до 2022 року навіть не задумувалися, що свобода та незалежність дається так важко. Пам’ятаймо, що навіть після самої темної ночі все одно наступає світанок. Так і на нашій українській землі неодмінно запанує мир та злагода, головне не втрачати надію та вірити в ЗСУ. Війна вчить не лише виживати, але й цінувати кожен момент свого життя.

Вічна пам'ять всім захисникам та невинним жертвам цієї кривавої війни.