Місаїл Поліна, 10 клас, Ліцей №1 Подільської міської ради

Вчитель, що надихнув на написання есе — Дорошенко Лариса Семенівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Війна по-різному вплинула на кожного українця. Хтось постраждав сильніше, а хтось майже не відчув на собі її дотик.

З першого дня війни українці вчилися жити в нових реаліях. Навчилися йти далі навіть тоді, коли було страшно, тоді, коли попереду — лише майбутнє.

Все ж таки, не просто так люди — істоти адаптивні, швидко звикають до умов, що змінюються. І я звикла, і я знайшла себе, і я вірю в перемогу, і я знаю, що треба наповнювати життя справами, не скиглити, упевнено йти уперед.

Навіть до війни — не зовсім, але змогли звикнути, хоча колись у далекому минулому страшніше цього слова для людей нічого не було.

Моє життя, як і життя всіх українців, змінилося саме 24 лютого. Прокидаючись того ранку, я думала про новий день, про школу; у мене в голові стояло лише одне питання: як я напишу ту контрольну з фізики?

А потім мама сказала, що ніякої контрольної не буде. Тоді ж мені сказали про те, що почалася війна.

Перші дні були найжахливіші. Загибель військових, поховання, біль і страх. Голосні звуки лякають: гуркотіння машин і військової техніки уночі, сигнали потягів у сусідньому депо.

Хоча, напевно, найстрашніше було, коли лунали сирени. Ніколи не зможеш знати, що вони за собою несуть: можливо, усе обійдеться, а можливо, наступної миті тебе уже не буде.

Але до усього звикаєш...Мені на той момент було лише 13 років, і чим, по суті, може допомогти дитина? От і я тоді не могла дати відповідь на це питання. А потім батько підказав, що у нашому місті працюють волонтери, їм допомога зайвою ніколи не буде.

З того дня я щодня по декілька годин плела сітки. Серед людей спокійніше почуваєшся.

Ще через деякий час, у червні, вдалося повернутися до тренувань. Життя, в принципі, набуло якоїсь стабільності.

Правда, через постійні відключення електроенергії зима у тому році видалася складною, але й те пережили.

Стала багато читати, знайшовся час на обговорення прочитаного з мамою. Вона у мене вчителька, тому й у школі я бувала з нею на чергуваннях на початку війни. Так і пройшов перший рік війни. Другий рік майже нічим не відрізнявся. Правда, в ньому волонтерів уже не було.

Під час тривог усе ще було страшно. В інший час можна було більш-менш спокійно жити. Навіть страх, який переслідував мене більше року, кудись дівся.

Можливо, треба дякувати людям, які були поруч. А можливо, думки письменників тих часів про долю народу змінювали світосприйняття.

А можливо, просто звикла. Не знаю, досі не можу розібратися, чому емоції так змінилися. І я б усе ж таки сказала, що цей рік був для мене легшим, порівнюючи з минулим. Живучи у відносно спокійному регіоні, я не пережила усіх бід війни, тому і розказувати було майже нічого.

Зараз іде вже третій рік повномасштабного вторгнення. Війна забрала багато, залишила на серці кожного українця свій шрам, змусила дивитися на світ під зовсім іншим кутом.

Ще вона навчила вірити в те, що все буде добре. Тому що за чорним обов’язково буде йти біле.

Бо як там кажуть? Не буває дня без ночі?