Скалозуб Єлизавета, студентка 42 групи, Комунальний заклад «Балтський педагогічний фаховий коледж», м. Балта, Подільський район, Одеської області

Вчитель, що надихнув на написання есе — Мягкоход Н.М.

«1000 днів війни. Мій шлях»

27 лютого 2022 рік. Невже так довго триває те, що мало минути за 2-3 дні? Ніхто не може в це повірити! Ці 1000 днів зруйнували життя мільйонів людей, дітей та тварин. Це торкнулося кожного українця, мене та мою родину.

Закарбувалася в серці дата — 24 лютого 2022 року. О 5 ранку телефон батька розривався від дзвінків, маленька сестричка бігала в сльозах, а я думала, що це все сон.

Виходжу на кухню снідати разом з родиною, бачу купу зібраних речей, валізи, документи; бачу погляд мами, в якому читаю: «Почалося…»

28 лютого. У дитинстві я думала про те, як жилося дітям у часи Другої світової війни. У них забрали дитинство, їх фантастичний маленький світ зруйнували.

Я не хотіла вірити в те, що це торкнеться і нашого внутрішнього світу, що його зруйнують, як і світ сотень тисяч дітей. Від усіх цих думок мене розривало… А якщо вони прийдуть до нас додому? А як ми будемо жити, якщо батька заберуть на війну? — це мої думки.

Мати заспокоювала та налаштовувала на краще, але ця реальність більше не обіцяла нічого стабільного та знайомого. Батько постійно розмовляв по телефону та не розумів — залишатися чи вирушати.

Було прийняте рішення залишитись та ховатися в нашому підвалі під час повітряних тривог. У сховищі у нас був кулер з водою, валізи з речами та всі документи. Я занесла в сховище все, що мало для мене значення, а точніше — всі речі, книги, записки, іграшки з моєї кімнати.

Ми спали разом, одягнуті. Ми звикали до такого життя, але вірили в найкраще.

1 березня. Ввечері мені надходить повідомлення від найкращої подруги: «Я від’їжджаю, назавжди, я під твоєю хатою, вийди обійнятися». Я біжу до вікна, плачу і бачу її — мою Віку, яка з дитинства зі мною. Мама забирає мене від вікна і тихо каже: «На вулицю не можна».

Тоді мені здалося, що вона мене не розуміє, що їй байдуже, наскільки це важливо для мене. Але я відчувала, що це все — переживання, і не треба її звинувачувати.

Я попрощалася з Вікою очима... Ми подорослішали, у нас різний світогляд, інші друзі, інший часовий пояс — вона зараз у Канаді.

2 березня. Ми вечеряємо, мама читає новини, всі мовчать. Дізнаємося, що через декілька годин ворог буде вже на Запорізькій АЕС.

Знову паніка, розгубленість. Через годину наші валізи стояли біля виходу, ніхто не хоче залишати рідне місто, свою домівку. Мама плаче. Ми в дорозі...

3 березня. Комендантська година, в місті порожньо. Батько везе нас на вокзал і швидко рушає додому.

Зі сльозами на очах я дивилася, як машина віддалялася все далі й далі. На вокзалі — жінки з дітьми. Прибуває евакуаційний потяг, усі вибігають на перон, але він не зупинився. Надії більше немає. Але через пів години прибуває евакуаційна електричка, яку начальник вокзалу та поліцейський зупиняють на ходу.

Двері не відчиняються. Люди б’ють вікна — відчинили. Але місць немає. Їхати нам до Львова. Люди стояли, притискалися один до одного, ділилися останніми ковтками води та їжею. Ми рушили!

Безпека була ближче і ближче. Кожні 20 хвилин люди обмінювалися місцями і поступалися один одному. Десять годин були вічністю!

5 березня. Ми у Львові. Люди збентежені. Рухаємося на потяг до Пшемисля, їхати нам дві години.

7 березня. Ми в дорозі 26 годин. Зупинки, діти плачуть, жінки сваряться, зв’язку немає.

9 березня. Ми прибули в Польщу. Поляки прийняли нас по-рідному: видали все необхідне. 10 березня. Ми прибули до рідних у Варшаву. На душі спокійніше. Але це не нове життя, це сторінка, яка дає надію на повернення минулого життя...

Цей шлях неможливо викреслити з життя, як би цього не хотілося...