Два з половиною роки в Дніпрі діє розмовний клуб української мови, створений переселенцями з Краматорська. Це – волонтерська ініціатива. Учасники клубу – переважно переселенці. Серед них є ті, хто прагне перейти з російської на українську мову, а також і ті, хто просто знайшов тут тепле коло для спілкування. Збираються щосуботи. Матеріал Радіо Свобода.
Володимир і Світлана Ковшови – подружжя двічі переселенців. Вперше їм довелося тікати від війни у 2014-му з Донецька до Бахмуту, вдруге, до Дніпра – уже під час повномасштабного вторгнення Росії в Україну.
Володимир Ковшов
«У Бахмуті ми жили поруч із військовою частиною. У березні 2022 року туди прилетіли три ракети, і ми вирішили виїздити», – каже Володимир.
Чоловік і жінка – викладачі спортивних та бальних танців, працюють як із дітьми, так і з дорослими. Вже під час великої війни, каже Володимир, ухвалили принципове для себе рішення – вести заняття й говорити зі своїми вихованцями лише українською.
Два з половиною роки в Дніпрі діє розмовний клуб української мови, створений переселенцями з Краматорська. Дніпро, жовтень 2024 року
«До 2022-го я говорив винятково російською мовою. Але 2022 року в мене з’явилося відчуття, що з вихованцями я маю говорити лише українською. Це не так просто, адже в навчанні танців є своя специфіка, термінологія. Наприклад, ми робимо крок – я звик казати: «з каблука». Казати «крок з підбора» – не сприймається, незвично… Іноді виходить суржик. По-перше, через звичку, по-друге, потрібно реагувати миттєво: думаєш російською – а потім перекладаєш», – говорить Володимир.
«Мені 68-й рік уже, все життя, вважайте 65 років, я розмовляв російською. І я коли прийшов сюди, сказав: «Старую собаку новым трюкам не научишь». Тепер я кажу те саме, але – українською», – напівжартома говорить чоловік.
Учасники розмовного клубу
Його дружина Світлана Ковшова розповідає: вона – етнічна росіянка. Українська, зізнається, їй дається непросто, але старається разом із чоловіком не пропускати заняття.
Світлана Ковшова
«Ми після розмовного клубу в суботу сідаємо в машину й намагаємося говорити українською, цього імпульсу вистачає на кілька годин. У побуті також: якщо хтось починає українською – другий підхоплює. Перебудувати себе непросто, звісно. Пам’ятаю 70-ті: у нас в класі було багато дітей, чиї батьки писали заяви з проханням звільнити їх від вивчення української. Та й у мене була єдина «четвірка» в атестаті – саме з української, тому я – без медалі. Але немає ніякої образи, цю сторінку я перегорнула. Зараз мені дуже подобаються колоритні українські слівця, прислів’я, фразеологізми», – ділиться жінка.
Розмовний клуб
Copyright (c)2022 RFE/RL, Inc. Used with the permission of Radio Free Europe/Radio Liberty, 1201 Connecticut Ave NW, Ste 400, Washington DC 20036.