Я мешканка міста Маріуполя. 24 лютого я прокинулась від вибухів і від того, що всі месенджери розривались від повідомлень про обстріли Маріуполя й інших українських міст. Перші пів години я не могла зідзвонитися з мамою і племінницею, які живуть у Запорізькій області. Зателефонувала сестра, яка живе у Польщі. Вона плакала, не могла у це повірити. Ніхто не міг у це все повірити. Перші три години - це було просто суцільне пекло й істерика. 

Потім я поїхала в офіс. Побачила паніку і хаос у місті. До відділень банків були черги. Супермаркети були переповнені. Я намагалась скупитись, придбати корм для кішки. Телефон з рук не випускала, моніторила новини. Коли ми стояли у черзі до банку, почули обстріли "градами". Обстрілювали "Східний", і це було дуже чутно у центрі міста. Згодом я повернулась додому і після того з дому виходила тільки за необхідності. Лейтмотивом першого дня війни було повне нерозуміння, що це правда, нерозуміння того, що ми згодом опинимося на лінії фронту. 

Перші мої ночі до того, як зникли комунікації, були приблизно однакові. Я до пізньої ночі дивилась новини і обдзвонювала найближчих людей. О пів на п'яту я прокидалась, і починалось все по колу. 

А потім ночі стали іншими. Коли перебили всі комунікації і зникли світло, газ і вода, ночі стали жахливими. Я жила на десятому поверсі у центрі міста, ввечері дивилась у вікно, а навколо міста було біле кільце із заграв. Тоді стало зрозуміло, що місто повністю в оточенні. Ось це було страшно - непроглядна темрява і біле кільце з вогню навколо міста.

Не було води і їжі. Було дуже холодно і дуже страшно. Мені пощастило більше, ніж іншим, тому що 1 березня у мене ще була вода і я її набрала у все, що можна: у ванну, тази, пляшки, баклажки. Питної води у мене було літрів двадцять. Продуктів було небагато. У мене була електрична плита. Попервах ми ходили у сусідній будинок, щось готували на газу, потім уже були багаття. Найбільша проблема була у тому, що я не могла купити корм своїм кішкам. У одного сусіда мені вдалось його придбати. Сусіди згрупувались. Так і переживали. 

У перших числах березня до мене приїхала моя подруга і запропонувала виїхати з міста разом. Ми виявились останніми, кому вдалося виїхати, бо після нас намагався їхати мій колега, і його завернули назад. Нам просто пощастило. 

Я взяла кішок у сумку, рюкзак з документами, ми сіли у машину і поїхали у бік Нікольської траси. Там уже стояли окупанти з терористичних "лднр". Через кожні 500 метрів у них стояли блокпости, нас зупиняли і обшуковували, оглядали. Добу ми їздили по полях, нас звідусіль відправляли, бо навколо точились бої. 

Під Оріховим ми потрапили у танковий бій. Ми ледве добрались до Бердянська - у нас уже не було бензину. Там ми застрягли на десять днів. Коли відкрився зелений коридор, ми поїхали по запорізькій трасі у бік Запоріжжя. Кожні 500 метрів були блокпости російської армії й "днр", нас постійно зупиняли, перевіряли, обшукували. У Токмаку була величезна черга - вивертали машини і кишені, забирали речі, арештовували людей. Перед Василівкою ми потрапили під обстріл і 16 березня приїхали до Запоріжжя. 

Я залишилась працювати на своїй роботі у благодійному фонді. Відкрився офіс у Вінниці, і ми всі сюди переїхали. Моя робота дає мені сили йти далі. Я не одна і я можу допомогти. Я допомагала виїхати людям із Маріуполя у телефонному і письмовому режимах, зв'язувала волонтерів. 

Моє життя вже змінилось. У мене не залишилось нічого. Я зараз навіть не про матеріальні речі. У мене не залишилось мого способу життя, мого міста, моєї пам'яті. Залишились тільки спогади. Мої думки зараз тільки про те, що спочатку ми повинні перемогти, а потім - будувати нове життя. 

Я вірю, що війна закінчиться дуже скоро, і ми переможемо. 

Своє майбутнє я бачу райдужним. Винятково у незалежній, вільній, мирній, багатій і процвітаючій Україні.