Павленко Олена, вчитель, Комунальний заклад "Русько-Лозівський ліцей" Дергачівської міської ради Харківської області

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

Кожна людина впродовж життя переживає миті, які залишають глибокий слід у душі.

Для мене така подія трапилась у 2022 році, коли війна раптово увірвалася в моє життя не десь на екрані новин, а просто в моєму селі, в моїй школі, у моїй родині.

Я — вчителька української мови та літератури, працюю в Руській Лозовій, невеличкому селі неподалік Харкова. Звикла говорити про структуру речення, про відмінювання числівників і про милозвучність. Та одного дня звичні теми стали другорядними…

До війни наш навчальний рік ішов своїм звичним ритмом: діти готувалися до НМТ, ми з колегами планували шкільне свято, батьки з гордістю спостерігали за досягненнями своїх дітей. Але 24 лютого все змінилося…

Того ранку я прокинулася від страшного гуркоту. З вікна свого будинку побачила дим над Харковом та дрони на власному подвір’ї. Через декілька тижнів село опинилося в окупації.

Школа перестала бути школою. Її двері, які ще вчора відкривались для учнів із усмішками, сьогодні були зачинені через небезпеку.

Найболючішою подією для мене став момент, коли я змушена була залишити село разом із рідними. Евакуація — це не просто дорога. Це — розрив.

Розрив із буденним, звичним, дорогим. Ми виїжджали полями, обходячи блокпости, молячись, щоб усі залишилися живими. Я не знала, чи побачу знову рідний дім, чи буде куди повертатися, і що буде з моїми учнями. Але саме в ці дні, в цей важкий і страшний час, я по-справжньому відчула, що таке бути вчителем.

Навіть у тимчасовому притулку, серед тривог і звуків сирен, діти тягнулися до знань. Вони приходили з книжками, ставили питання.

В очах цих дітей, таких дорослих не за віком, я побачила надію. І тоді я зрозуміла: моє завдання — не просто навчити, а дати опору, віру та сенс.

Ті дні змінили мене назавжди. Вони навчили мене бути сильною, навіть коли страшно. Вони показали справжнє обличчя людяності: колеги-волонтери, які роздавали їжу,  люди, які відкривали двері своїх домівок незнайомцям, діти, які попри все хотіли вчитися.

Сьогодні ми знову працюємо, нехай лише онлайн, але я точно знаю: ця війна зробила нас іншими. І коли на уроці української літератури ми розбираємо вірш Ліни Костенко, я вже не просто пояснюю образи — я знаю, про що вона пише. Бо я теж "і серце маю — лід і жар".

Ця подія змінила моє життя. Але вона й загартувала мене. Я залишаюсь учителькою — не лише за фахом, а за покликанням. І я вірю: ми переможемо. Бо вчитель не лише дає знання — він береже світло. І це світло ми передамо дітям, навіть у найтемніші часи.