Діти з-за кордону з істерикою вмовляли батьків виїхати зі Степногірську, бо залишатися там було дуже важко та страшно.

Я збиралася на роботу до школи, коли почалися вибухи. Той день початку війни я вже не дуже пам’ятаю. Потім ми не виходили в школу, працювали дистанційно.

Почало прилітати біля мого будинку, і треба було виїжджати. Але покинути свою домівку дуже важко. Ми довго сподівалися, що щось зміниться, і страшно було, але чекали.

Була надія, що все якось вирішиться. А коли дійсно стало небезпечно, тоді поїхали. Бо вже часто не було світла, досі немає газу та води.

Дітей ми вчасно відправили за кордон. Вони влаштували просто істерику за те, що ми не хотіли їхати. Але й не було куди спочатку.  Потім швидко вирішили та протягом години зібралися і поїхали своїм автомобілем. В мене мама і вітчим залишилися тут, чоловіка мати також не хотіла виїжджати. Моя мама з вітчимом були зі мною півтора місяця в Запоріжжі, а потім повернулися.

Коли ми їхали, нічого не було, але дуже страшно. 

Зараз також страшно, але ми вже знаємо, як летить, коли на нас, коли від нас. Вже орієнтуємося. А тоді це було дуже страшно. Важко те, що з цим страхом не можеш нічого зробити, він неконтрольований.

За селище своє страшно. Хочу, щоб воно залишилося, щоб було куди повернутися додому.

Дуже важко без дітей, вже п’ять місяців, як ми не бачилися, тільки телефонуємо один одному. Вони вже брали квитки, мали приїхати, але в той момент прилетіло у Вінницю, і ми їх умовили залишитися там. Дитина росте без батька, моя онучка, моя молодша донька зараз перейшла в 11-й клас. Ми так надовго не розлучалися ніколи.

У всіх одна мрія – прокинутися від цього жахливого сну, щоб все було спокійно і мирно і щоб діти були поряд. Ми жили, нікого не чіпали, нікому не заважали. І зараз це просто не вкладається в голові: за що? Чому повинні діти, старі люди, взагалі мирне населення страждати? Здається, що це просто жахливий сон. Єдине – тільки надія на наших хлопців. Дуже хочеться, щоб це закінчилося якнайшвидше, молимося, сподіваємося.