Я мешкала в селі Калинівка Миколаївської області. Мені 60. Зі мною проживає десятирічна онучка. 

Ми дізналися з новин по телевізору, що настала така біда. Були вдома. Внучка збиралася на навчання, але нам повідомили зі школи, що занять не буде. І скільки це триватиме, тоді ніхто не знав.

Шокувало те, що прильоти майже через день були. Хто де міг заховатися, там і ховалися. Ми, наприклад, із внучкою спочатку в погребі були. Потім вона сказала, що їй важко там дихати через сирість. 

Тоді в сараї ночували, бо він у нас захищений - тільки в дах могли влучити. Найстрашніше – бомбардування.  

Ми були окуповані й відрізані з усіх сторін. До нас не ходив жоден транспорт, не було завозу продуктів. Ми виживали, як могли. Одне одному допомагали з сусідами, ділилися останнім шматочком хліба, хоча і його не було. Хто мав борошно, той пік млинці. І так ми виживали, поки нас не звільнили. А потім почали привозити гуманітарну допомогу. 

У нас рашисти стояли прямо в селі. Правда, людей не займали. Ходили з автоматами по вулиці й попереджали нас, щоб ми не розмовляли по телефону, не передавали рідним, що в нас тут відбувається. Але до нас вони ставилися по-людськи. Ми не зазнали тортур жодних. 

Ми такі були раді, що нас звільнили! Зустрічали хлопців. Вони до нас прийшли о шостій ранку. І люди, які першими побачили їх, стали передавати цю новину далі по селу. 

Звісно, над нами досі пролітають літаки. Онучка переживає, щоб нас не бомбили. І коли десь далеко чути вибухи чи, наприклад, хлопці розміновують території, то вона дуже боїться. Питає: «Бабусю, вони до нас не прийдуть більше?»

Я вважаю, що війна повинна закінчитися перемогою наших солдатів, які стоять зараз на передовій. Задля пам'яті тих, хто вже загинув. Оскільки зараз нам дають допомогу різні країни, я думаю, найближчим часом  буде вільною Україна. 

Я хочу, щоб усе відбудувалося, щоб наші діти жили в мирі, у спокої, щоб більше не бачили ніколи війни, не ховалися по погребах. Мрію, щоб був мир у всьому світі.