Башкін Георгій, 11 клас, Коцюбинський ліцей №1

Вчитель, що надихнув на написання есе - Поліщук Тетяна Петрівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Ця тема є дуже болючою для мене... З початку повномасштабного вторгнення, моє життя та життя мільйонів українців перевернулося з ніг на голову. Я навіть і не мав гадки, що одного дня буду змушений покинути своє рідне місто. Двадцять четверте лютого. Звичайний шкільний день, як мені здавалося. Я прокидаюся від дзвінка свого друга, навіть не уявляючи, що перші слова, які він мені скаже, будуть: «Вставай, війна почалася» страх і непорозуміння оминають мене, хвилина мовчання, а тоді усвідомлення.

І з моїх вуст зривається фраза: «Це жарт?» з надією, що відповідь буде позитивною, але, на жаль, я не почув того, чого хотів.

Той день відчувався якось зовсім по-іншому, так як ніколи, було складно прийняти всю суть ситуації. Пройшло трохи більше тижня, протягом цих восьми днів нескінченне занепокоєння й хвилювання не покидали мене та мою родину, ніхто не знав, що очікувало нас попереду. Ранок наступного дня був фатальним: російський окупант звів колону воєнної техніки до кордонів самого Енергодару.

Багато мешканців вийшло на дорогу, не даючи змоги пройти у місто, але цього було замало, врешті-решт - військо прорвалося.

З часом безмежне виття сирен огорнуло місто, мені здавалося, що той день тривав цілу вічність, що це вже ніколи не закінчиться. Ось непомітно підкралася й ніч, через деяку мить пролунав сильний вибух. Матуся забігає в кімнату та з розгубленим виглядом каже, щоб швидше йшли в коридор. Десь поблизу було чутно автоматну чергу, знову вибух, стіни затряслися, так страшно в той момент мені ще ніколи не було.

Я кидаю погляд на маму, бачу її налякане обличчя в сльозах. По моїй шкірі побігли мурахи, в такому стані мені ще не доводилося бачити її. 

Здається, ту картину я запам’ятав надовго. Язики полум’я показалися над містом, то були наслідки тривалих обстрілів, які припинилися майже під самий ранок. У ніч з третього на четверте березня нас тимчасово окупували. Йшли дні, з приходом «руского міра» життя тут наче зупинилося, на багатьох вулицях було видно озброєних людей, з ніг до голови окутаних у камуфляж. Місто спорожніло, надворі нікого, крізь панували страх та тиша. Більшість магазинів були зачинені, через те, що «кацапи» не пропускали ніяких постачальників продукції й гуманітарної допомоги.

Пройшло 3 доби, на вулицях спостерігалися кілометрові черги в маленькі кіоски, навіть пляшка молока була на вагу золота.

Та не було гарантії того, що, простоявши в тій великій черзі, потрібний вам продукт буде в наявності, тому всі мусили брати, що є. Ми намагалися вживати їжу максимально раціонально, бо ніхто не розумів, скільки ще нам доведеться так жити. Після місяця цього «режиму» було оголошено евакуаційний коридор, і мої батьки, не роздумуючи, прийняли рішення виїжджати, але все не так просто, як здавалося.

По дорозі до неокупованої території було дуже складно спостерігати за розбитими, згорілими будівлями та спаленими машинами, які просто стояли на узбіччі.

Нам зустрічалося багато російських блокпостів, та на кожному з них - моторошно, бо ми не мали уяви, що може статися, якщо зробити хоч один зайвий крок. Здавалося, що кожна дрібничка була значимою. Два дні поспіль нас повертали на пів шляху назад, через недозвіл окупантів на проїзд, і нарешті, на третю спробу, нас пропустили. Витративши години на очікування в колоні, надію було втрачено, але все вийшло, чудом ми виїхали. Я вірив в те, що виїжджаю максимум на місяць, але, на жаль, не бачив свого рідного міста вже більше, ніж два з половиною роки, у мене просто немає змоги.

На жаль, ми починаємо цінувати те, що маємо, тільки тоді, коли втрачаємо...