Я корінна жителька Маріуполя. Ми з чоловіком пенсіонери. До війни в нас усе було: і машина, і квартира, і гараж. Жили, як нормальні люди. 

Під час війни залишалися в Маріуполі весь час. Були у підвалі, потім - у квартирі. Потім не було вже сил, було нервове потрясіння, я з квартири не виходила. Витримала це все і 31 серпня виїхала. Мені знайшли перевізника, і я три дні їхала на українську територію. У Дніпрі переночувала у знайомих, потім мені купили квитки і я поїхала до Ужгорода. Зараз тут перебуваємо. Через два місяці приїхав чоловік. Він їхав через росію і білорусь тиждень. Вивіз із собою кролика. 

Ми винаймаємо квартиру. Дорого. Добре, що дає допомогу центр ЯМаріуполь і є виплати для ВПО. 

У 2014 році ми не виїжджали. У Маріуполі було спокійно. До нас приїжджала родина з Авдіївки. Вони знімали в нашому під'їзді квартиру. У повномасштабну війну вони два тижні посиділи з нами в підвалі і кудись виїхали машиною. 

24 лютого 2022 року ми були вдома. Почались обстріли десь внизу. Чоловік підійшов до вікна, щоб подивитися що відбувається, а воно як бабахне і його відкинуло до холодильника, все вікно розбилось. У мене в очах потемніло. І почалося: всі бігали з одного будинку в інший, вибухи, пожежі. Ніхто не приїжджав, люди самі намагалися впоратися. Потім не стало води, почали сніг розтоплювати, з батарей зливати. Не стало газу. Страшно згадати, нікому такого не побажаєш. 

Почали люди мародерити, бігали під обстрілами в магазини, шукали продукти. Я нікуди не ходила, боялась всього: звуків, вибухів, обстрілів. Я з підвалу не виходила, постійно сиділа в темряві з пацюками, вони по мені бігали. Тільки у травні я звідти вийшла.

Коли нас "звільнили" рашисти, ми вже були повністю в окупації, ми з'ясували, що вони нас убивали за гроші. 

Ми на вогнищі готували собі їжу, а вони прийшли нас фотографувати. Я їм матом, кажу: "Йдіть геть звідси!" Вони відповідають: "Що ви так розмовляєте? Ми з Донецька". Ми жили прекрасно, аж поки нас не "звільнили". 

Окупанти багатьох людей викидали з квартир, забирали у них і машини, і гроші. Молодь йшла по вулиці, рашисти їх роздягали до білизни - дивились татуювання, а самі всі обмальовані як виродки. 

Я там не змогла залишатись. Півроку там пожила і не змогла більше. Є, звичайно, там люди, які їх чекали. Навіть у нашому будинку такі були. Бачила одну сусідку, яка казала на камеру: "Рідненькі мої, ми на вас чекали". Кого чекали? Вони у мене забрали пенсію, життя, все, що у мене було. Нижче плінтуса опустили. 

З приходом рашистів у Маріуполь прийшов жах, голод і холод. 

Коли виїжджала, я віруюча людина, взяла молитвослов й ікону, їхала і весь час читала. Виїхала разом з іншими людьми. Вивезли мене за 10 тисяч гривень. Я ці гроші збирала весь час. Знайшли перевізника. Їхав він об’їзними дорогами. 

Доїхали до Василівки, там була шалена черга. Почались обстріли. Ми поїхали в Мелітополь, переночували. Повернулись у Василівку, підійшла наша черга, думали, що знову не випустять. На блокпостах перевіряли речі у людей, страшно було на це дивитись. Рашисти – це не люди, а виродки. Вивертали сумки, дивились білизну, шкарпетки, все перевіряли. Що вони там шукали, я не знаю. 

Виїхали з Василівки, потрапили у сіру зону. Ось це найстрашніше було, де нікого немає. Їдеш, там міни, до цього людей поубивало. Виїхали. Коли заїхали у Запоріжжя, я побачила своїх (плаче), то стільки радості було, не можу вам передати! 

Нас записали, дали гуманітарну допомогу, запропонували поїсти. Потім я переночувала у своїх маріупольських сусідів у Дніпрі. Зранку вони мені купили квиток до Ужгорода і я поїхала сюди. 

Моя вісімдесятирічна свекруха не захотіла виїжджати з Маріуполя, і її вбили. Дім згорів, вона вийшла на вулицю. Сказали, що три чи чотири дні лежала на вулиці, потім якась машина приїхала, всіх поскидали і кудись вивезли. Так ми і не знаємо, де вона. 

У дочки була собака і кролик. Собаку вони забрали, а кролик залишився. Ми його взяли, він у нас у квартирі сидів. Чоловік ходив його годувати. Вікон не було, було -10, все померзло, полопалось, а кролик живий. Потім я виїхала, чоловік залишився з кроликом. Він його вивіз, дітям віддав. «Герой війни» називається. Чорний кролик Сєня. 

Життя я своє взагалі не уявляю. Пережиті події дуже сильно вдарили по моїй психіці. Мені здається, що я психічно хвора людина. Я приймаю заспокійливі таблетки. А так – страх, тиск, серце вилітає. У нас зараз практично нічого немає. Як далі жити, взагалі не уявляю. Погано, все дуже погано. Все дуже складно. 

Ми з чоловіком на пенсії. Тут, в Ужгороді, знайти роботу дуже складно. Хочеться додому, але там зараз страшно. Багато людей виїхало, не знаю, хто залишився. 

У нас на подвір'ї була школа, орки її розламали, побили. Дитячі садки почати ламати. "Не за стандартами росії зроблено". Звичайні дитсадки, діти ходили, мої внуки ходили. 

У нас дім постраждав, горів, а школа ціла була, тільки шибки були побиті. Їх потім поставили, а рашисти все почали ламати. Бачила Маріуполь зараз, орки пофарбували школу у зелений колір, виносили речі, дитячі книжки, зошити. Деякі наші проросійські маріупольці на 9 травня фотографувалися з "визволителями". Ось з ким ми жили пліч-о-пліч. Поганці. 

Ми там коли були, води не було, ходили до річки набирати. Допомагали один одному. Сусідам допомагали. Багато людей поїхало, залишились переважно люди старшого віку. 

А гуманітарку орки привозили - це взагалі сміхотворно. Хліба не було, їсти не було чого. Привозили маленьку машинку хліба, люди в чергу вишиковувались, кричали. Орки фотографували, напевне, щоб похвалитися, що спровокували голод у Маріуполі. Тварюки. 

Я хочу, щоб війна до літа скінчилась. Головне, щоб був мир. Я б пішла навіть безкоштовно відновлювати наше місто, допомагати. Я б туди пішки навіть пішла, якби тільки там тварюк російських не було. Хоч би було здоров'я дожити до Перемоги.