«З провіантом у нас усе було дуже погано»

Олександр Іванович згадує, як стояв у багатогодинних чергах за ліками та радів ковбасі, коли його родина опинилась в оточенні й окупації в Сумах.  

На мій день народження, 24 лютого, ми вирішили поїхати на мою батьківщину - до міста Суми. Думали, відсвяткуємо, але в цей день почалася війна. Так ми опинилися в облозі в Сумах.

Прокинулися біля п’ятої ранку від вибухів. Я сказав дружині, що замість дня народження, мабуть, буде початок війни. І вгадав. Тоді з трьох боків в Суми заїхали росіяни. Вони пересувалися по вулицях, вивісили прапори. А потім наші військові потихеньку стали їх витискати з міста, почалися бої. Тоді вже ні одна колона не могла пройти через Суми.

Було дуже погано з провіантом. Усе закінчувалося, магазини закривались, але люди терпіли.

Черги займали то там, то там. Треба було вистояти ту чергу з шостої ранку. Я, наприклад, із жінкою мінявся. Вона постоїть у черзі, потім я, потім знову вона приходила.

Ситуація нормалізувалась аж у квітні, коли погнали росіян і звільнили дороги. Тоді почалися якісь поставки. Навіть із Харківської області якийсь м’ясокомбінат ковбасу завіз фурою, її розподілили по магазинах. І народ зрозумів, що хтось прорвався до нас. Хоча в Охтирці ще точилися серйозні бої, як і у Тростянці. Як він проїхав, той чолов’яга з ковбасою, – я не знаю. Якось поступово все й відбувалося. Хліба було вдосталь, бо свій хлібозавод випікав. Люди чекали, коли привезуть у супермаркети, й розбирали. Народ тримався, не було аж такої паніки.

З Сум деякий час неможливо було виїхати. Але трохи згодом ми поїхали в Ромни Сумської області. Так ми опинилися тут, у приватному секторі в цьому місті.

У Ромнах немає роботи. Тобто ми просто сидимо тут без коштів. Ми вивезли з Ірпеня собаку і стареньку кішку. Що було, все в машину покидали й поїхали. Отак і живемо всі разом. Було таке, що тут давали гуманітарну допомогу, я дуже вдячний. Від держави я отримував двічі і від Фонду Ріната Ахметова.

У мене син за кордоном живе вже декілька років. Я не можу поїхати до нього, провідати. Він сюди теж не поїде з багатьох причин. Уже чотири роки я його не бачив.

Залишається тільки одне: заспокоюватися й вірити в те, що буде щось краще через деякий час. А коли телевізор дивишся, то тільки собі на горе: то наступають, то відступають. Телефонуємо постійно друзям, рідним. Всі розкидані по всій Україні. У жінки батько в Запоріжжі. Зідзвонюємося з друзями, розказуємо щось один одному. 

Якщо залишимось тут і доживемо, думали якусь розсаду посадить. По телевізору казали, щоб кожен, хто клаптик землі має, вирощував цибульку або часничок.

У нас народ працелюбний. Ми все зможемо, все відбудуємо. Когось, можливо, залучать – німців, турків, чехи пропонували допомогу. Я думаю, ми будемо квітучою країною. Але ж чи побачимо це ми? Не одразу ж таке можливо. Навіть щоб розмінувати оте все, потрібен не один десяток років. Я по інших державах дивлюся, де була війна: десять років пройшло – а воно ще гупає. Але все одно порядок буде колись. Відбудується все і буде добре.