До війни в мене було прекрасне життя. Я уже на пенсії. А з приходом наших «визволителів» життя змінилося, стало страшним: постійні обстріли, проблеми зі світлом, газом. Ми з Краматорська. З міста нікуди не виїжджали. У нас приватний будинок. Були пропозиції поїхати, але чоловік не хотів, а я без нього - нікуди. Так ми й переживаємо разом російське свавілля. 

Почули вибухи, прокинулися від них – і наше життя пішло шкереберть. Дітей не бачимо, онуків теж. Із рідними спілкуємося телефоном.   

Шок був від того, що можна втратити близьких. То світла немає, то газ відключили. Щоразу щось шокує, але якось збираємося. 

Людина – така істота, що пристосовується до всього. Шок поступово відступає, але страх залишається, бо можуть бути обстріли.

Ми з сусідами намагаємося один одному допомагати. Вирішуємо проблеми, які виникають. Є дуже вразливі люди, а є більш стійкі до стресу. Вони збираються з силами і заспокоюють інших. Говорять: «Усе добре. Не потрібно панікувати, все мине». Кожна людина по-різному все сприймає. Я оптимістично налаштована і заспокоюю інших. 

Не може бути такого, щоб ми не перемогли. Хоча в місті постійно нагнітали ситуацію розмовами про наступ на Слов’янськ і Краматорськ, але я в це не вірила. Ну не може бути, щоб нас захопили! Дуже сподіваюся, що все це скоро закінчиться. Я нікому зла не бажала, але зараз хочу, щоб був бумеранг. Ну як таке можна коїти? У таку безодню нас кинути! Я хочу щоб вони відчули, як це – втрачати житло, родину. Це не люди, а звірі.