Олексій у перші дні війни вивіз сім’ю з Маріуполя до своїх батьків, але їх населений пункт дуже часто обстрілюють з артилерії. Доводиться пересиджувати обстріли у підвалі

Я жив у Маріуполі, працював у ремонтній службі, яка обслуговувала два комбінати: «Азовсталь» і Ілліча. Будував плани. Але це все було до 24 лютого, а після того життя змінилося на гірше, тому що прийшлося в Маріуполі залишити все. 

Я намагався тещу й тестя евакуювати зі Східного, бо в них крайній будинок від Широкиного. Вони жили на дев’ятому поверсі, звідки всі вісім років ночами було видно бойові дії. Ми не змогли їх забрати. Через деякий час ми з ними зв’язалися і вони сказали, щоб ми забирали дитину і виїжджали самі. Слава Богу, вижили. Зараз там окупована територія. 

Ми до останнього сподівалися, що війни не буде. Чи хоча б не в такому інтенсивному вигляді. Нам врятувало життя тільки те, що в мене був вихідний в той день, а дружина була у відпустці. Бо я знаю свою дружину: вона і під обстрілами пішла б на роботу. 

Виїжджали ввечері полями. Бої вже йшли. Ми застрягли. У грязюці лазили пів ночі. Незважаючи ні на що, приїхав товариш і намагався нас витягнути з того болота, в якому ми застрягли. 

Ми хотіли виїхати через блокпост на виїзді з Маріуполя, але туди не змогли добратися. Тому повернули раніше й намагалися вибратись об’їзними шляхами. Уже через Старий Крим не змогли проїхати, тому рухалися полями і виїхали за блокпостом на Запорізьку трасу. Вночі добиралися, можна сказати, навмання. Світло не вмикали, бо боялись, щоб щось у нас не прилетіло. Дякувати «азовцям», які допомогли нас витягнути своєю машиною разом із товаришем. 

Товариш залишився в Маріуполі. Вони хотіли тікати до родичів, які живуть на кордоні Херсонської та Миколаївської областей. Але там були інтенсивні бої, тому вони повернулись до Маріуполя, пересиділи в підвалах, а потім виїхали в Єнакієве, бо більше їхати їм не було куди. 

Ми виїхали в Дніпропетровську область. Це крайня точка перед Херсонщиною. Учора за 300 метрів від батьків упали одна чи дві ракети «Точка-У». Їх наша ППО збила. 

Було дуже страшно спостерігати картину, як ракета стирчить, а біля неї діти проходять. Наші ЗСУ, дай Боже їм здоров’я, сказали, що безпечно проходити біля неї. Але це неприємна картина. 

Діти замість того, щоб ходити до школи, гратися іграшками, на велосипедах кататися, бачать ракети вздовж доріг. Брат мій пішов захищати країну. 

Ми з дружиною до війни працювали на підприємстві, і коштів на життя вистачало, а зараз усе змінилося. Я тепер частково залежу від держави. Наразі доглядаю своїх літніх батьків, тому й не поїхав кудись далі шукати роботу. Коли були обстріли артилерійські, ми проводили певний час у підвалах. А якщо десь їхати і батьків забирати, то мародери можуть усе розкрасти. У Маріуполі ми все втратили, тепер не хочеться ще й тут останнє втратити. 

Зараз у нас на родину з трьох людей дохід тільки той, що надають внутрішньо переміщеним особам. Ці кошти отримують дружина і син, тому що в них прописка маріупольська, а я залишався прописаний у батьків. Ми подавали заяву на допомогу від ООН, реєструвались онлайн, тому що не було змоги виїхати до Кривого Рогу, за 70 кілометрів від нас. 

З однієї війни ми втекли в іншу: з Маріуполя – сюди. Ні від кого зовсім допомоги не отримали, крім гуманітарної. Поки працював – було все добре, а потім зіткнувся з ситуацією, що я став не потрібен нікому. І моя родина, мої близькі теж. Теща й тесть залишилися в Маріуполі, тому що в останні дні ми не змогли одне одного знайти.

Зв'язку там майже немає. Ми зв’язуємося, коли вони знайдуть точку доступу до інтернету. Нічого хорошого там. Вікна забиті плівкою. Батьки жінки все життя пропрацювали на комбінаті Ілліча. Заробили на квартиру, на майно. Але російські війська обстрілювали все, навіть коли захисників Маріуполя поряд не було. Фактично все знищене. 

Ми не знаємо, що від нашої квартири залишилося. Теща розповідала, що вони в дитячих речах знаходили осколки снарядів, а речі лежали в шафі, тож квартира, напевно, сильно постраждала.

Мені б дуже хотілося, щоб до весни війна закінчилась. На літо мені хочеться приїхати в Маріуполь, зустрітися з товаришами, зі знайомими, з якими не втратили зв'язок, які відповідали нам взаємністю. Покинути країну в мене намірів не було і досі немає. Сім’я моя не захотіла без мене їхати, вони теж вирішили залишитися в Україні. Ми в ній народилися. Мій син дуже патріотично налаштований і дуже хоче повернутися в Маріуполь у свою школу. Він навіть не зміг походити в перший клас спокійно: то коронавірус, то війна.