Тетяна Василівна виїхала з-під обстрілів Миколаївщини, але дуже хоче додому. Головне для неї – щоб хата вціліла, хай би й без вікон. 

Я жила в Миколаївській області. Життя було добрим, тримали хазяйство, корів. 

Дізнавшись про війну, я була сильно стривожена, усім дзвонила. Мене шокувало, що прийшли на нашу землю. Колись були брати, а зараз – вороги. Десь із місяць було не дуже страшно, приблизно до 19 березня, а потім у нас вже пекло було. 

Нам привозили гуманітарку, але води не було, світла не було. Хліб привозили дуже рідко. Багато людей виїхало. У нашому селі була тисяча людей, а зараз, можливо, чоловік 20 залишилося.

Коли стали поруч хати розбивати, я злякалась і виїхала. Син домовився зі знайомим, і він мене вивіз.

Коли виїхала – як на світ народилася, бо не чула обстрілів. Спочатку зраділа, а тепер чекаю, поки це все закінчиться.

Спочатку я була у брата в Новомосковську, а зараз я не хочу говорити, де я. Були люди, які розуміли, допомагали, але було й інше. Люди, які не бачили такого, як ми, то їм нас не зрозуміти. 

З дому я забрала свого собаку – таксу. Він у мене такий боязливий, перелякався обстрілів. Ми два місяці жили в погребі. А ще двох собачок відв’язала – жалко, звісно. Казала одна жінка, що худі ходять. Зв'язок підтримую там з однією жіночкою: зв'язок поганий, але спілкуємося.

Моя сестра в Херсоні, не виїхала – переймаюсь за неї. Син поїхав. З сестрою спілкуємося по вайберу, а зв’язку немає.

Після перемоги планую додому. Якби тільки хата стояла. Вікон, звісно, немає, але кажуть, що хата стоїть. Хоча поруч є будинки, які порозбивало до самого фундаменту.