Веремій Анжела, вчитель ліцею №2 м. Хмільника

Чому бути українкою – це моя суперсила?

Я – українка, і тато мій, і матуся, і рід увесь. Скільки пам’ятаю себе, пишалася цим. Народилася і зростала в дивовижному краї мальв і полину,  чесної праці і чарівної пісні. Знаю, як тяжко  трудилися на благо України мої діди і прадіди, славне жіноцтво роду…

Я – українка, рід якої багатий на мудрість людську, відомих лікарів, від Бога хліборобів і перспективних науковців, справжніх трудяг та креативних учителів…

По моїй країні «пройшли всі карти історії, – підкреслює Ліна Костенко. – На ній відпрацьовано всі види випробувань. Вона загартована найвищим гартом. В умовах сучасного світу їй немає ціни». Хіба забудеш, народе мій, як  холодні чужоземні обійми гнали на невільницькі ринки твоїх Настусь Лісовських і Марусь Богуславок, як київська княжна Анна стала великою королевою Франції і прабабусею тридцяти європейських королів (вони – наші предки).

Горіла, голодувала, але в боротьбі воскресала земля моя, нація України і я – її частинка. Дух нескореності вічно жив у народі, народжуючи лицарів і героїв, котрі часто віддавали своє життя в боротьбі за одвічну мрію – свободу.

Я мала честь любити офіцера, життя якого спалив вогонь Чорнобиля; і пишаюсь тим, що він був саме таким – надійним, справжнім, який в годину випробувань, не вагаючись, поклав своє єдине життя на вівтар Вітчизни. Я сильна світлою пам’яттю про мого чоловіка, бо завдяки йому й іншим українцям нас не знищив у 1986-му безжальний  атом і було врятовано мільйони людей.

Я – українка, а значить, я суперсильна, бо в мені тече кров славного Ярослава Мудрого та Богдана Хмельницького, Івана Мазепи й нескореного Шевченка.

Стус і Гонгадзе, герої Небесної Сотні і ті, хто сьогодні виборюють свободу нашого народу, – мої лицарі і брати за духом, котрі заповіли звитягу боротьби за вільну Україну, віддавши їй усе: і працю, і життя. Україна починається з кожного з нас. Дж. Ф. Кеннеді підкреслював:«Не питай, що може зробити для тебе держава, а запитай себе, що ти можеш для неї зробити». Тож варто починати з себе.

Я хочу, як і мільйони українців, працювати для свого народу, будувати з однодумцями державу вільних людей, мати мирне майбутнє і чесних народних обранців.

Відчуваю, як поруч зі мною йде по житті незнищенна пісня Марусі Чурай і дух В’ячеслава Чорновола, як наповнює серце воля до життя. Ось чому я нескорена. Коли прокинулась уночі 24 лютого 2022 року і побачила, як Київ наш горить, не плакала. Помолилась Богові Пресвятому, а вранці пішла у військкомат добровольцем(сказали повістку чекати).

Наступного дня поспішила кров для фронту здавати, потім маскувальні сітки плела, віддавала зарплатню для ЗСУ(як тисячі українців), навчала дітей… часто при свічці, коли вимикали світло… З молитвою, живим коридором, навколішки зустрічала на щиті моїх земляків… Серед них були друзі, родичі, сусіди.

Я виховую дітей, щоб вони виросли справжніми людьми, гідними будівниками нашої великої України; і роблю все можливе,  щоб наші родючі чорноземи  не стали пусткою. Вірю у народ мій, у щасливе  майбутнє моєї  країни. Я – українка. У мені –  незламна горда кров мого трудового народу, його суперсила, а вона – в єдності нації, у вірі, працелюбстві, у побожній любові до України, а вона в нас – одна, як один Господь, одна мати.

Знаю: моя Україна здолає все і неодмінно переможе. Я в це вірю і зроблю для перемоги мого народу все, навіть якщо доведеться віддати за Батьківщину єдине життя. Свічечка мого буття… Яка ціна її, коли горить Вітчизна-мати?

Не треба мені іншої Батьківщини, розкішних  Парижів,  багатих Нью-Йорків… Я хочу жити на своїй землі – землі моїх батьків і прадідів. Я хочу працювати для свого краю… крізь вітри й війну, бо важливо, що ти сам зробив для своєї Батьківщини. Суперсила моя, наша – в любові до Бога, до батьків, до мови материнської, до правди, до єдиної України, яка надихає на працю й боротьбу в ім’я життя, добра і нашої Перемоги.