Дудинець Євгенія, 9 клас, Ківерцівський ліцей №4

Вчителька, що надихнула на написання есе — Блеянюк Тетяна Павлівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Війна застала нас зненацька. Вона тихо залізла у наші серця і поселила страх. Страх за рідних та близьких нам людей, за нашу державу та її майбутнє. Багато людей втратили своїх близьких, свої домівки та все, що було для них цінне.

Український народ пройшов довгий і важкий шлях. Ніхто з нас не був готовий до того, що війна затягнеться так надовго.

Але водночас ми знайшли в собі незламний дух, який допомагає нам вистояти. За час війни я бачила неймовірні приклади мужності й співчуття. Люди, які раніше були незнайомцями, згуртувались, бо війна об’єднала нас спільною метою — вистояти і перемогти.

Мій шлях розпочався зі звуку літака, що стрімко пролетів у небі. Я не дуже звернула на це уваги, але чомусь на душі було так тривожно, ще й ці сусідські собаки, що завивали наче вовки. Все-таки правду говорять, що тварини відчувають якусь загрозу.

Прокинулась я від слів сестри, яка і повідомила мене про війну. Першим моїм запитанням, як і у більшості школярів, було про те, чи потрібно йти у школу. Далі було наче в тумані. Все здавалось якимось нереальним. Всі ці новини про обстріли виглядали як сцени з фільму, в який не хотілось вірити. Але, на жаль, це все була наша сувора реальність.

З кожним днем війна ставала все ближчою. Спочатку вона здавалась чимось далеким, чимось, що відбувається “десь там”, далеко від мого життя і моєї родини.

Але з часом почало приходити гірке усвідомлення того, що ніхто не застрахований. Ми всі почали розуміти, що наше минуле життя, до якого ми звикли, більше не повернеться.

Під час перших місяців повномасштабного вторгнення з мого села багато хто пішов у добровольці. Дуже боляче було спостерігати за їхніми матерями і дітьми, які, плачучи, обіймали їх, наче востаннє. З того моменту я зненавиділа все, що пов’язане з нашим ворогом. Мене нудить від їхньої мови, музики і людей, що там живуть. Вони впродовж століть забирають у нас свободу, вбивають нашу культуру і наших людей, тому я вважаю, що потрібно викорінити з нашої країни все, що з ними пов’язано.

Мій шлях за ці часи був сповнений боротьби як зовнішньої, так і внутрішньої. Як залишитися людиною у світі, де кожен день сповнений жорстокості і болі?

Як зберегти у своєму серці добро, коли здається, що зло перемагає? Я зрозуміла, що саме в ці важкі моменти народжується справжня стійкість і сила. Ми не маємо права здаватися, тому що з нами наші рідні, друзі та віра на краще майбутнє.

Ці дні навчили мене цінувати кожну хвилину, яку я проводжу зі своїми близькими. Кожен мирний ранок став для мене подарунком. Я зрозуміла, що навіть у найтемніші часи завжди є місце для надії.

Мій шлях триває. Попереду ще багато викликів, але я знаю одне: ця війна навчила мене та багато інших бути сильними навіть тоді, коли здається, що все втрачено. Я вірю, що після всіх цих темних днів настане світлий, і ми з гордістю зможемо сказати, що ми перемогли, ми вистояли.