Турчинова Поліна, 11 клас, Комунальний заклад «Харківський ліцей №118 Харківської міської ради»
Вчителька, що надихнула на написання есе — Хмельницька Людмила Сергіївна
«1000 днів війни. Мій шлях»
Перш за все я хочу зазначити, що я завдячую своїм життям нашим захисникам і захисницям, зокрема моєму братові, що пішов обороняти Батьківщину два роки тому й обороняє досі.
Отож, із чого все почалося?
Я не була знайома з розумінням що таке війна, як реагувати на це явище не знала. Так, чула, що це страшна річ; я вивчила дати, мабуть, сотень війн із самої лише історії України, і, певно, що це слово зовсім втратило смак.
Двадцять четверте лютого, ранок. Хоча б аби-який страх я таки відчувала, та це була не моя реакція. То була рефлексія на моїх родичів і наляканих оточуючих на вулиці людей від цих екстрених новин.
З іншої перспективи для мене це виглядало так: п’ята ранку, мій батько пішов на роботу, а я, після того як мене розбудила мама зі словами, якій жодній дитині не бажано чути, спробувала переварити цю інформацію в голові і перепитала: “Так я іду в школу чи ні..?”
Наступного дня в мене було день народження. У бомбосховищі… Це все мало бути по-іншому! Наш ансамбль (з танцю) запланував поїздку до Києва, де на той час, до речі, жив мій старший брат. Ситуація була така, що єдиний подарунок, який я попрохала у батьків — поїздка до мого любого родича. Яка так і не склалася.
Ми залишалися “жити” у підвалі наступний місяць, чи два, допоки нас брат із криками по телефонній розмові не вигнав до Австрії, де ми провели місяць, і мали, перераховуючи на пальцях, лише 5 днів гарного настрою. Ми повернулися до України: мама поїхала назад до Харкова, я ж — до родичів у село Гадяч, у якому було здебільшого тихо.
Це стало місцем, де я отримала важливі знання та досвід із певних речей, вони змінили мене, я вважаю, у кращу сторону. І загалом цей до бісиків важкий період, у стані війни, як зовнішньо, так і внутрішньо, перегорнув для мене сторінку у житті: він змінював повільно мій погляд на життя, та, думаю, підготовлював до того, що я маю наразі…
Напередодні Різдва кузина, що на цей час вже працювала у Нідерландах, запросила мене з мамою до себе “на Новий Рік”. І ось ми досі тут. Я продовжую вчитися онлайн в Україні, паралельно з місцевою школою. У мене зараз такий собі період невизначеності… Чи є можливості, які я можу використати? Які саме з них усіх я маю брати у пріоритет?
Але всі ті питання що стосуються освіти, здебільшого. Що ж відбувається поза цим шаблонним найважливішим періодом, коли я маю обирати та здобувати вищу освіту?
Я вивчаю життя, я б це так назвала. Такого вчення мені не вдалося б знайти в Україні з моїм минулим “я”, кажу чесно. Я вивчаю його із різних сторін, беру якомога більше можливостей, що відкриваються мені. Вивчаю різні аспекти культур і релігій, що мені незнайомі, перспективи людей, їхній рух і досвід — спілкуватися з ними стало моїм новим захопленням.
Розповім конкретніше. Все почалося з Українського Дому в Роттердамі, де я шукала розради і відповідей на питання, які ставили ми й інші сотні біженців. Знайшла дещо більше, згодом я стала волонтерити, брати участь у подіях для допомоги українцям, моїм землякам, і навіть почала формувати українські спільноти, зараз я є координаторкою і частиною творчо-інтелектуальної спільноти Станції Коновальця.
Війна — це період жахів. Та для кожного відкриваються різні можливості, я ж вирішила використовувати свої. Для мене, шістнадцятирічної дівчини, мій шлях тільки-но почався. Я маю його сприймати раціонально, як би він не склався.
Та кожен має пам’ятати, хто віддає за нас свої життя, можливості, любов і волю. Я, особисто, вважаю це нашим обов’язком. Відчуваю великий зв’язок із усім українським. То є Люди — хто волонтерить, приносить свій вклад у наближення перемоги, донатить, просуває і популяризує українське — вдячна кожному. Такий наш шлях, а наша відповідальність — вистояти.
Ми маємо бути творцями історії, а не її жертвами!
Слава Україні! Героям Слава!