Довгаль Дарина, 9-а клас, Полонський ліцей №4

Вчитель, що надихнув на написання — Собко Оксана Валеріївна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Вже наближається 1000 днів війни, а я досі можу з легкістю пригадати безсонні ночі, які передували її початку.

Я часто згадую розмову за вечерею за день до того страшного дня. Мама тоді з такою впевненістю казала, що війни не буде. Я пам'ятаю, що не поділяла її думки. На той момент війна здавалась чимось нереальним, я навіть не могла уявити як це. Зараз же я не можу згадувати ті дні без сліз, бо вони визначили моє подальше життя.

Я погано пам'ятаю перші дні війни, але ніколи не забуду ту порожнечу і відсутність емоції, які були зі мною ще довго.

Перший місяць війни здавався найдовшим, але потім настав мій день народження. Я відчувала провину за святкування, але ми з батьками вирішили готуватися до гостей, а там як буде. Ми боялися, що не зможемо більше зібратися всі разом у майбутньому, тому вирішили скористатися можливістю. Це був найкращий мій день народження. На фоні того жаху, цей день був ковтком свіжого повітря. Я відчула полегшення коли побачила всіх близьких людей в одній кімнаті та зрозуміла, що вони живі й у відносній безпеці.

Та мій спокій тривав не довго, тому що того ж дня почали поширювати першу інформацію про жах, який відбувався в Бучі. Так мій день народження став днем, коли я усвідомила, що швидка смерть - це краще, ніж окупація чи полон.

Страх був завжди, але я починала звикати до нього. І ось день, який я пам'ятатиму все життя, бо жах, що я відчувала тоді забути неможливо. Це був тривожний квітневий вечір, була повітряна тривога, я лежала на дивані й намагалася не думати про це. І тут я знову почула звук тривоги, хоча відбою ще не було. Я подумала, що це звичайна помилка, але, на жаль, було не так. Я почула звук чогось, що летить і не могла навіть думати, в мене була лише паніка. Підірвавшись з дивана, я почала кричати на весь голос. І в цей момент поглянула у вікно за диваном і побачила дим. Я зрозуміла - це приліт. На мій крик прибігла мама. Вона одразу почала говорити за мого тата й брата. Тоді я зрозуміла, що може бути набагато гірше. До того, як мама це сказала, я геть не могла думати, а тут я вже почала розуміти весь жах ситуації. До мене дійшло, що будинок моєї бабусі, де в той час перебували мій тато та брат, розташований у тій самій стороні, звідки було чути звуки вибуху. Відразу зникло світло і зв'язок, але мама намагалася додзвонитися до мого тата. Після багатьох спроб нарешті ми почули гудки й тато відповів.

Він заспокоїв нас і сказав, що з ними все добре, але приліт був недалеко. Ми видихнули тільки тоді, коли тато з братом приїхали додому.

На той час в нас не було газової плити й газу вдома, тому навіть приготувати їжу було неможливо. Потім ми вже облаштували місце з невеликою газовою плитою і балоном. Ми всьому вчилися на своєму досвіді й з часом у нас було вже все необхідне, щоб більш-менш безбалісно пережити відключення світла. Потім стало легше.

Я втікала від жахливої реальності в книжки та серіали й намагалася таким чином заблокувати всі погані думки.

Але війна - це постійна непередбачуваність, тому, коли я думала, що звикла до цього, відбувалася якась подія, яка переконувала мене в протилежному. Найболючіше було втрачати людей, але бачити як війна змінила добрих і життєрадісних людей на їхню жорстокішу версію - це теж не легко.

З кожним днем смерть здається все реальнішою. Я лиш надіюся не зазнати більше втрат і дочекатися закінчення війни. Я хочу бачити своїх рідних і знайомих такими, якими вони були до війни, а не теперішні їхні версії, чи ще гірше, могили.

Моє життя назавжди змінилося. Спокійні та безтурботні дні залишились далеко в минулому. Дуже важко жити в такий час, але потрібно зібратись і йти вперед – вперед до перемоги. Я думаю, що головне не впадати у відчай, бо нашим мужнім воїнам набагато важче, але вони не здаються і ми не повинні здаватися. Лише незламність духу допоможе наблизити нас до перемоги.