Ми не думали, що в нас почнеться війна. Думали, що Велика Вітчизняна для наших предків була – і це все. Виявляється, ні, тут ще буває гірше.

У нас дуже зруйнований будинок, вибиті вікна. Попадання в дах. Вода ллється дуже сильно на голову людям, заливає квартири. Люди хочуть повернутися, але не можуть, тому що тут дуже великі руйнування. У цій частині будинку немає ні води, ні світла, ні опалення. Люди дуже хочуть жити – їм ніде жити.

Під час війни у нас загиблих було двоє, а поранені були в 2014 році, коли були перші попадання по нашому місту.

У сусідній квартирі загинули бабуся з онуком 17 липня 2015 року. Було пряме попадання в цю квартиру о п’ятій ранку. Вони просто не змогли вибратися, тому що були інвалідами. Бабуся була пенсіонеркою-інвалідом, ходила з паличкою, у неї був перелом шийки стегна. А онук від народження був інвалідом. Його мати померла, і бабуся змушена була взяти над ним опіку, тому що дуже боялася, що його кудись направлять.

Десь життя кипить, десь люди живуть, десь працюють, десь посміхаються, веселяться. А ми змушені сидіти тут. Жити в цьому зруйнованому будинку. Не хочуть його відновлювати. Він просто залишився нікому не потрібний, незважаючи на те, що тут ще проживає 22 сім’ї. Люди звідси виїжджати не хочуть, тому що це все, що у них залишилося. Йти немає до кого і немає куди.